Декабристы

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Декабристы » Персоналии участников движения декабристов » КОТЛЯРЕВСКИЙ Иван Петрович.


КОТЛЯРЕВСКИЙ Иван Петрович.

Сообщений 1 страница 10 из 30

1

ИВАН ПЕТРОВИЧ КОТЛЯРЕВСКИЙ

https://img-fotki.yandex.ru/get/1372568/199368979.1a4/0_26f563_cbf3905_XXL.jpg

(29.8.1769 — 29.10.1838).

Украинский писатель, автор «Энеиды», «Наталки Полтавки» и «Москаля Чаривника».

Родился в Полтаве.

Отец — канцелярист в Полтавском городовом магистрате.

Записан в службу в новороссийскую канцелярию в Кременчуге — 1779, воспитывался в «Словенской семинарии» в Полтаве (1782), служил в Полтавской дворянской опеке — 1793. Вступил в военную службу в Северский карабинерный полк — 1796, аудитор — 1796, прапорщик — 1798, штабс-капитан — 1806, состоял адъютантом при инспекторе кавалерии Днестровской и Крымской инспекций маркизе Дотишампе, а затем при начальнике 2 корпуса бароне Мейендорфе, находился в действующей армии в Молдавии и в 1807 перешел в Псковский драгунский полк, вышел в отставку в чине капитана — 1808, назначен надзирателем Полтавского дома воспитания бедных — 1810, по поручению кн. Лобанова-Ростовского в 1812 сформировал Полтавский конный полк Украинского казачьего войска, за деятельность по Полтавскому дому награжден чином майора — 1817, казначей и книгохранитель Полтавского отделения Библейского общества (1819—1830).

Масон, член полтавской ложи декабриста М.Н. Новикова «Любовь к истине» (1818—1819).

Член Вольного общества любителей российской словесности — 1821.

По показанию декабриста М.И. Муравьёва-Апостола, член Малороссийского тайного общества.

Следственный комитет оставил это без внимания.

Попечитель Полтавского богоугодного заведения с оставлением надзирателем дома воспитания бедных — 1827, в отставке — 31.1.1835.

Умер в Полтаве.


ГАРФ, ф. 48, оп. 1, д. 28.

0

2

Алфави́т Боровко́ва

КОТЛЯРЕВСКИЙ.

Малороссийский дворянин.
Матвей Муравьев-Апостол между прочим наименовал Котляревского в числе членов Малороссийского общества. Но по изысканию Комиссии оказалось, что общества сего никогда не было, а потому показание о Котляревском оставлено без уважения.

0

3

Записи Котляревского о первых действиях русских войск в турецкую войну 1806 года.

Оттиск из журнала «Киевская Старина»

Киев
Типография Императорского Университета Св. Владимира
Н. Т. Корчак-Новицкого, Меринговская улица.
1901.

https://img-fotki.yandex.ru/get/1362553/199368979.1a5/0_26f571_b3f5635d_XXL.jpg

Публикуется по изданию: Записи Котляревского о первых действиях русских войск в турецкую войну 1806 года. Киев, 1901.

Дозволено цензурою. Киев, 15 декабря 1900 года.

Дневник Ивана Петровича Котляревского представляет собою двоякий интерес. С одной стороны он имеет значение для историка войны 1806 года, как ясная и точная по своему официальному характеру запись очевидца о вступлении русских войск в Турцию в 1806 г. и о первых в ней действиях; с другой стороны он обращает на себя внимание историка литературы, как рукопись отца и возродителя новой малорусской литературы, уже в то время знаменитого автора переложенной на малороссийский язык Энеиды.
Первое, что поражает читателя рукописи, — это полное несходство облика ее составителя, каким он является в дневнике, с тем обликом поэта Котляревского, который слился с его именем в представлении всякого; только почерк выдает Ивана Петровича и заставляет видеть именно его, а никого другого в том исправном русском офицере, преданном службе и уважаемом начальством, который, не мудрствуя лукаво, вел официальный дневник похода.
Военная служба Котляревского началась в 1796 году, когда он был определен в Северский драгунский полк кадетом (1-е апреля). Дальнейшая служба его проходила так: в 1796 г. (11 Июля) он был произведен в аудиторы, в 1798 г. переименован в прапорщики, в 1799 г. произведен  последовательно в подпоручики (8 января) и в поручики (5 февраля).
Около этого времени он был прикомандирован в качестве инспекторского адъютанта к инспектору Днестровской и Крымской инспекции генералу от кавалерии маркизу Дотишампу; аттестат, выданный Котляревскому маркизом Дотишампом 15 февраля 1806 г., отзывается о нем с похвалою, как об офицере, исправлявшем «свою должность и звание с отличною рачительностию и прилежанием» и исполнявшем «всякие возлагаемые на него препорученности» «с тою расторопностию и точностию, которая означает во всех частях хорошего офицера», достойного «внимания начальства к его способностям» (Из подлинного аттестата 1806 г.). По оставлении Дотишампа Котляревский продолжал службу в качестве адъютанта барона Мейндорфа, командира 2-го корпуса войск, предназначенных для войны с. Турками. Весьма вероятно, что до занятия этой должности Котляревский вернулся к своему полку в Умань, где полк в то время квартировал; можно думать, что здесь он и стал известен барону Мейндорфу, имевшему в Умани свою главную квартиру.
Определение Котляревского на должность адъютанта барона Мейндорфа, кажется, произошло при самом выступлении в поход. Дело в том, что корпус Мейндорфа должен был переправиться через Днестр частью у Дубосар, частью у Могилева и, соединившись у Оргеева, двинуться к Бендерам с тем, чтобы ими овладеть. Из журнала Котляревского явствует, что он был при том отделении корпуса, которое должно было переправиться через Днестр у Дубосар; между тем Северский полк по официальным сведениям находился в составе отделения, долженствовавшего перейти Днестр у Могилева (См. Петров. Война с Турцией 1806-1812 гг. ч. 1., стр. 85.); это, таким образом, указывает, что к началу войны Котляревский уже был не в строю Северского полка,  а при Мейндорфе, лично начальствовавшем над частью, переправлявшеюся у Дубосар. Надо сказать, что к этому времени Котляревский был произведен в штабс-капитаны (12 апреля 1806 г.). Деятельность его в течение кампании 1806-1807 гг. была довольно видной. Особенно важная заслуга его заключается в исполнении дипломатического поручения привлечь к России Буджацких татар (Буджацкими татарами назывались татары, населявшие Буджак — часть нынешней Бессарабской губ. (уезды Аккерманский и Бендерский)). Подвергая жизнь свою опасности, он достиг своей цели и убедил их прислать заложников. Рескрипт императора Александра I и орден Анны третьего класса были наградой его «похвального исполнения» всех на него возложенных поручений. В том же 1806 году декабря 17-го, когда пришли войска наши к крепости Измаильской и открыта была от неприятеля сильная пушечная пальба с крепости, Котляревский, как говорится в аттестате, данном ему от Мейндорфа (Из подлинного аттестата 1807 г.), «был посылан с приказаниями к начальникам, где и отличил себя неустрашимостью», за что получил Высочайшую благодарность; того же года 2-го апреля «вторительно при крепости ж Измаильской, когда оная окружена была нами, при вылазках неприятеля посылан был от меня также с приказаниями к начальникам, и оказал в сем случае храбрость».
Сведений о дальнейшей деятельности Котляревского в кампанию 1806-1807 гг. не сохранилось. Можно сказать только, что адъютантом Мейндорфа он состоял до 3-го ноября 1807 г.; после выхода в отставку Мейндорфа, Котляревский перевелся в Псковский драгунский полк, расположенный в тогдашней Литовской губернии в местечке Лиде, куда и был отправлен, 3-го декабря 1807 г. (Из подлинного дела). Из Псковского драгунского полка Котляревский был отставлен по прошению капитаном с мундиром  23-го января 1808 г. (Формуляр Котляревского), и выехал из Лиды 16-го июня 1808 года (Подлинное свидетельство Псковского драгунского полка).
Так закончилась его военная служба. Он вернулся к ней в 1812 году, когда ему было поручено сформировать 5-й Полтавский конный козачий полк; это поручение, по свидетельству формуляра, он «исполнил с особою деятельностью, так что в половине августа, в какое время приступлено к сформированию, полк выступил в поход с надлежащею исправностью наступившего потом месяца сентября 2-го числа» (Из формулярного списка); наградою Котляревскому было монаршее благоволение 15 марта 1817 года.

Вс. Срезневский.

Журнал военных действий 2-го Корпуса войск под командою господина генерала от кавалерии и кавалера барона Мейндорфа.

1806 года ноября с 15 числа.

1806 года ноябрь.

15 числа командующий корпусом прибыл с своим штатом в Дубосары, где предположено было главным начальником войск, что генералом от кавалерии и кавалером Михельсоном, по наведении чрез реку Днестр моста, переправиться войскам на молдавскую сторону, но по прибытии в Дубосары не только моста наведенного не найдено, но даже и материалов к тому не заготовлено.

16-го. Бригадир Катаржи (В указ. соч. Петрова назван Каторжи) был послан в Бендеры к тамошнему паше Гассану (Петрова бендерский паша назван Гусейн) о переговоре с ним для занятия российскими войсками крепости без кровопролития; в случае же сопротивления жители Бендер и военные люди будут приняты за неприятелей и поступлено с ними будет по праву войны.

18-го. Свиты Его Величества по квартирмистерской части полковник барон Клот был отправлен от Дубосар по дороге к Бендерам для положения на план дороги и селениев, по оной лежащих.
Сего числа бригадир Катаржи возвратился из Бендер и донес командующему, что от паши будут присланы чиновники для переговоров, на каком основании российские войска хотят занять крепость.
В течении сего времени сколько ни заботился командующий корпусом о наведении моста через Днестр, однако никакого успеха иметь было невозможно, по причине, что никаких материалов заготовлено не было и что привоз их не ближе должен быть как из Одесс ожидаем; в сем случае, чтобы не потерять времени и не дать чрез то опомниться паше от сделанных предложений, решился командующий войска и полковую артиллерию переправить чрез находящиеся при Дубосарском карантине два небольшие парома и, невзирая на холодное время, ни на лед идущий но реке Днестру, дал повеление генерал-майору Войнову начать переправу с завтрешнего числа.

19-го. 11-й Егерский полк и 200 козаков 1-го Бугского полка переправлены через Днестр.
Сего числа пополудни прибыли два чиновника с переводчиком из Бендер в Дубосары.

20-го. Турецкие чиновники были представлены командующему и заключено было, чтобы наша с решительным ответом прислал к командующему 22-го числа непременно, а между тем заготовлял бы провиант и фураж для войск в Бендерах.
Сего числа переправлен на другую сторону Днестра Новгородский мушкатерский полк.
Сего же числа отправились обратно турецкие чиновники в Бендер, быв награждены от командующего подарками. (Ср. у Петрова, указ. соч. с. 110-111.)

21-го. Стародубовский драгунский и Нашебургский мушкатерский полки переправлены на молдавскую сторону к Бендерам.
Сего же числа командующим приказано строить лестницы по причине делаемых турками отклонений о сдаче крепости.
Сего числа предписано генерал-лейтенанту Ротгофу переправиться со вверенным ему Нарвским мушкатерским полком за границу, у Дубосарах же, и следовать в Кишенев, оставя команду в ближайших деревнях к Дубосарам по правой стороне Днестра для печения хлебов и пересушки сухарей.
Сего числа переправился Донской козачий Платова 3-го полк и назначен к Бендерам.
Главная квартира командующего назначена за Днестром в селении Телице расстоянием от Бендер в 25-ти верстах.

23-го. Командующий корпусом войск сего числа выехал со своим штатом из Дубосар и переправясь через Днестр при Дубосарском карантине на пароме, того же дня прибыл в главную свою квартиру в селение Телицу.
Сего числа посланные от Бендерского паши чиновники к командующему повстречались на дороге с ним между Креулень (?) и Водславады (?) и возвратились на ночь в Телицу.

24-го отдан был приказ войскам, состоящим из полков Стародубовского драгунского, мушкатерского Новгородского, Нашебургского 11-го Егерского козачьего Донского Платова 3-го и 1-го, Бугского козачьего, выступить из Телицы и следовать к Бендерам и в занятии крепости поступить следующим образом:
Драгуны въезжают впереди и, проезжая скоро ворота, занимают улицы, имея перед собою стрелков; за ними скорым шагом идут егери, имея при каждом батальоне по одной пушке из Нашебургского полка; один батальон идет  в Каушанские ворота, другой в Ясские, а третий занимает те ворота, в которые вошел, не мешая однако ж другим чрез оные сходиться.
Новгородский полк, вошедши в город, посылает налево один батальон, а сей оставляет при каждой батареи одну роту; при каждой роте иметь должно несколько артиллеристов с одним фейерверкером, чтобы они поворотили пушки из батареи, какие можно, на город, а занявшая батарею рота де лает им в том помощь; восемь же рот идут направо и исполняют то же. Нашебургского полка один батальон с тремя пушками входит в город и следует к замку, поставя пушки противу ведущих ворот, другой батальон идет к низлежащим батареям и занимает оные, а третий батальон остается перед крепостью.
1-й Бугский козачий полк объезжает крепость по гласису и становится противу Каушанских ворот; Донского Платова 3-го полка 200 человек становятся против Ясских ворот, а 300 человек против нижней батареи. — Козаки сие исполняют, когда пехота займет вал и батареи. Войскам, вошедшим в город, приказано жителям не только не делать обид или притеснений, но даже их не трогать вовсе и в разговор не вступать, а тем паче строжайше запрещено выходить из фрунту и входить в домы. — Тем ротам, кои пойдут по валу, подтверждено, буди повстречают или застанут на батареи турок, таковых не бить и не выгонять, но задерживать, чтобы они не могли действовать. В прочем ожидать дальнейших повелений.
В 9-ть часов поутру двинулся корпус под предводительством самого командующего из селения Телицы и пошел по дороге прямо к Бендерам. Командующий имел при себе посланных от паши чиновников. Когда приближались к крепости, то паша выслал еще чиновника сказать командующему, что войска могут занять форштат, сколько в оном поместится, а остальные могут расположиться по ближайшим деревням, но крепости не занимать. Командующий на сие не отвечая ничего и чиновника оставив при себе, приказал генерал-майору Войнову с Стародубовским драгунским полком со 2-ы батальоном и 11-го Егерского полка идти к Ясским воротам и, пройдя оные, занять улицы и вал, что и исполнено с особливою скоростью и точностью, а сам командующий, пройдя с несколькими драгунами и батальоном егерей между крепости и форштатом, со стороны Стамбулских ворот, и видя, что ворота сии не заперты, въехал в крепость и приказал Новогородскому мушкетерскому полку занять вал и батареи, а Нашебургскому полку нижние батареи, лежащие по Днестру, козачие же полки заняли форштат. Таким образом Бендерская крепость занята без всякого кровопролития. Паша о занятии оной тогда узнал, когда российские войска мгновенно заняли вал, батареи, улицы и ворота, и везде, где нужно, учредили посты и караулы.
Сего числа командующий сделал нужные распоряжения в городе относительно полицейского порядка, внутренней безопасности и размещения полков по казармам из крепости и по квартирам на форштате.

25-го. Генерал майор Войнов (Петрова сказано, что комендантом был назначен генерал майор Хитров) назначен отправлять должность коменданта в крепости.
Сего же числа послано к главнокомандующему донесение о занятии Бендер, с испрошением разрешения о посылке части войск для занятия Килии и Измаила.

26-го. Командующий требовал от Бендерского паши Гассана, чтобы обревизовать арсенал, на что паша отвечал, что русским союзникам и друзьям турков не должно иметь никакой претензии до арсенала, и командующий, для сохранения благовидности, а более, чтобы с татарами буджацкими, коих до 40 тысяч простираются, не сделано никакого положения, хотя уже переговоры и начаты, — принужден был оставить требование свое без дальнейшего настояния.

28-го числа было праздновано благополучное разрешение от бремени ее Величества государыни Императрицы рождением великой княжны Елисаветы, по случаю чего отправляемо было молебствие в Греческой церкве на Бендерском форштате, а из крепости из 51-й турецкой пушки было выстреляно при пении многолетствия и все войска были в параде и производили беглый огонь.

30-го. Командующий, хотя и не входил в настоятельное требование, чтобы взять крепость Бендерскую в совершенное овладение, однако ж за нужное сочтено, чтобы всех жителей и воинских людей, в крепости и на форштате живущих, переписать и арсенал обревизовать по поверхности, приставить к нему свой караул, что сего числа исполнено, жителей в крепости и на форштате найдено магометанского исповедания — 5981, да других наций и исповеданий — 1900, военных снарядов в крепости: пушек осадных на лафетах и без лафетов — 128, на лафетах полевых — 11, мортир — 10. Пороху до 2000 пудов, ядер разного калибера — 30000, картечь вязанных — 300, картечь в жестянках — 600; ружейных пуль — 60000, сабель и ружьев в ящиках трех сортов из каждого сорта по 100. Сверх сего шанцевого инструмента, лесу для лафетов и других разных материалов в большом количестве.
При сем случае командующий объявил туркам, чтобы они нимало не тревожились и не взирали бы с худой стороны на перепись им сделанную, что сие есть порядок; полиция и караул при арсенале — взаимная безопасность. Командующий уверил их, что препятствия не будет им ни в отправлении религии их обычаев, торгу, промысла, рукоделия, и чтобы они, почитая россиян своими защитниками, остались спокойными.

Декабрь.

2-го декабря получено донесение от г-на генерал лейтенанта Дюка де Ришелье, что соответственно повелению командующего  2-м корпусом укрепление Паланка и крепость Аккерман с 6-ю батальонами пехоты заняты (?) ноября.
В течении прошедших дней после занятия крепости Бендер командующий корпусом, кроме учреждения внутреннего в крепости устройства и доставления войскам безнужного продовольствия, простирая свои виды на Измаил, великую имел заботу к преклонению Буджацких татар к стороне России. Татарские начальники и почетнейшие в поколениях были в колебании к принятию дружелюбно российских войск. Командующий корпусом предложил бригадиру Катаржи ехать в Татарию с адъютантом командующего штабс-капитаном Котляревским, взяв с собою переводчика, и убеждать татарских старшин к принятию миролюбивых предложений, обещавая им дружбу и самые выгоды от российских войск, если они останутся приязненными России и пребудут спокойными при переходе войск чрез их земли. Бригадир Катаржи и адъютант Котляревский, не дорожа собою для пользы своего отечества, без малейших сомнений решились на предложение и, получив от командующего наставления, отправились в Татарию.
Странствуя несколько дней по смиренным жилищам варварского народа сего, и переходя из деревни в деревню к старшинам и начальникам их, находили везде толпы вооруженных татар, собирающихся для советов на счет российского войска; Татары, хотя знали по разнесшимся слухам, с какою добротою и приязнью обращаются войска российские в Бендерах. и что, будучи властителями города, не входят ни в какое распоряжение противу обычая турков, однако же а между тем от посланных услышав обещание дружелюбия, даже выгод тех, что войска за все взимаемое у татар будут платить наличными деньгами, согласились мало по малу к преклонению на российскую сторону и первый уезд Орум-бет-оглу, в коем 76 деревень, послал к командующему чиновников с уверением от стороны начальников доброго к русским расположения и оставили аманата.
После сего уезд Оран-оглу, в котором 36 деревень, приклонился на нашу сторону и прислал аманата; за сим уезд. Ет-исин кой с 61-ю деревнею, прислали чиновников в засвидетельствование преклонности своей к России и дали двух аманатов. Наконец уезд Измаилской с округами Киргисскою, Дженбуламентскою и Киоибескою и Коелескою, в которых 32 деревни, преклонились и прислали аманата. К увенчанию же своей препорученности, с неожидаемым успехом счастливо исполненной, прибыли отправленные на возвратном пути в Каушаны к тамошнему над татарами воеводе и сего убедили в знак верности своей к нашей стороне и преклонности к России прислать к командующему брата своего в залог. Таким образом сей варварский, жестокий и недоверчивый народ был благополучно преклонен к российской стороне и успокоен тогда, когда мог до 30 тысяч собрать вооруженного народа; одни татарские деревни, принадлежащие так называемой раи измаильской, коих числом семь, остались непреклонными.

8-е декабря. Командующий корпусом, решившись итить с войсками к Измаилу, писал г. генерал-лейтенанту Дюку-де Ришелье отрядить из 13-й дивизии пять батальонов пехоты, один драгунский полк для замещения взятых из Бендер войск, а лейб-кирасирский Ее Величества назначить к. занятию Кишинева.

9-го отдан был приказ войскам о приуготовлении в поход, в который имеют выступить из Бендер 11-го числа в Каушане; полки назначены к походу Стародубовский драгунский, Новгородский мушкетерский 11-й Егерский, батарейная рота артиллерии, полурота конной Донской артиллерии, 50 пионеров и Донской козачий полк Платова 3-го.
Другой отряд войск, под командою генерал-майора Герарда из Кишинева, назначен также к выступлению 11-го числа в Каушане. Полки сей отряд составляющие: северский драгунский, малороссийский гренадерский, два батальона Нарвского полка и 3-й Бугский козачий полк.

10-го числа генерал-майор Хитров назначен от командующего корпусом в Бендерах комендантом, и распряжено так, чтобы 11-го числа рано при выступлении из крепости назначенных полков в поход заняли в то же самое время крепость другие войска, кои требованы от Дюка де Ришелье.

11-го числа, по выступлении войск из Бендер в 10-ть часов пополуночи, прибыл командующий, равно как и войска, в три часа пополудни в местечко Каушане, где жительство имеет татарский воевода Агасы; хотя намерение командующего не было здесь дневать, однако же по незаготовлению от татар разных нужных к продовольствию войска потребностей, принужден был назначить войскам 12-е число иметь роздых. К сему числу полки и отряд генерал-майора Герарда прибыли в Каушане, где корпус и соединился.
Сего же числа предписано генерал-майору Хитрово отправить во 2-й корпус Житомирский драгунский и Нашебургский мушкетерский полки и понтонную роту, лейб-же кирасирский ее Величества полк, назначенный было в Кишенев, поворотить в Бендеры.

12-го получено донесение от генерал-лейтенанта Заса, что 9 числа сего месяца российские войска заняли крепость Килию.
Сего числа командующий предписал генерал-лейтенанту Дюку-де Ришелье, дабы воспользоваться обстоятельствами и благоприятствующею теплою погодою к споспешествованию видам и мероположениям командующего находящуюся при Аккермане и Одессе флотилию выслал бы в Дунай, и чтобы сие исполнил генерал-лейтенант Дюк-де Ришелье с возможною быстротою, дабы медлительностью не навесть таких последствий, которые могут сделать великие в предприятиях помешательства.
Сего числа командующий разделил войска на две колонны; первая колонна состояла из полков Стародубовского и [13] Северского драгунских, Новгородского и Нарвского мушкетерских, 11-го Егерского, полуроты конной Донской артиллерии, 50-ти пионеров и Донского казачьего Платова 3-го полка, под командою генерал-майора Войнова. Вторая колонна под командою генерал-майора Герарда, в коей полки состояли: Житомирский драгунский, Малороссийский гренадерский, Нашебургский мушкетерский, батарейная рота артиллерии подполковника Бертье-де ла-Гарда, понтонная рота, остальная часть пионеров и 3-й Бугский казачий полк.
Командующий назначил свое пребывание при первой колонне.
Сим двум колоннам назначено итти разными дорогами; первая колонна имела свое направление от Каушан к Измаилу через татарские деревни Пеливань, Чабы, Докузь бай, Карагурт и Челебе; — вторая колонна на Оймат, Кыслык, Мамбет Казы аджи, Агаага и шеши и Кошкунар.

13-го обе выступили в 6 часов по полуночи из Каушан — первая до Пеливан, а вторая — до Оймата.
Сего числа главная квартира была в деревне Абаклы джиба.

14-го войска выступили из Оймата и Абаклы джиба и прибыли в Докузь бай.

15-го войска имели квартиры в Карагурте. Отсюда командующий корпусом предписал второй колонны начальнику генерал-майору Герарду, чтобы он 16-го числа выступил с войсками из селения Кошькунар и следовал в селение Челебе для соединения с первою колонною и составления корпуса, оставив в Кошькунаре весь обоз и партикулярные повозки. Подобное распоряжение сделано и в первой колонне и велено оставить в Карагурте весь обоз казенный и партикулярный при пристойном карауле; наполнив палаточные ящики сухарный с пропорциею круп, взять с собою для варения людям каш.
Сего числа генерал-майор Войнов откомандирован в полночь к деревне Челебе с полками Стародубовским драгунским, [14] Донским Платова 3-го и одним батальоном Егерей и полуротой конной артиллерии для преследования Пегливанской шайки разбойников (Т.е. находящейся под начальством Пеглеван-оглу.), которые, сделав наезд на оную деревню, грабили.

16-го из Карагурта войска выступили в 7 часов по полуночи к деревне Челебе, в которую и прибыли в полдень. В сей деревне соединились вторая колонна с первой, и генерал-майору Войнову даны еще к его передовому отряду Житомирский драгунский и 3-й Бугский казачий полки, с которыми он тотчас и отправился к Измаилу, отстоящему от Челебе в 15-ти верстах.
Всему корпусу сделан в Челебе привал; деревня найдена разоренной и ограбленною; жителей часть увлечена разбойниками в Измаил, а часть разбежалась.
В час пополудни корпус выступил из Челебе и следовал к Измаилу.
Главнокомандующий со своею гаупт-квартирою поехал вперед и, подъезжая к Измаилу, услышаны были пушечные из крепости выстрелы; они возвестили, что генерал-майор Войнов подступил под Измаил.
Главнокомандующий, прибывши к войскам, под Измаилом стоящим, увидел, что злодей Пегливан, находясь в корпусе, встречает российские войска неприязненно, производя сильную канонаду по войскам ядрами и бомбами.

Должно при сем упомянуть, что 14-го числа из селения Докузь-бая отправлен отставной прапорщик Голицын с прокламациею к жителям Измаила, чтобы они не противились и войска российские впустили бы в крепость для сбережения своих семейств, имения и своей жизни, на случай ежели несогласием своим принудят русских брать крепость силою, но на то не получено никакого ответа из Измаила и в то время, когда войска подошли к крепости и посланный был задержан в крепости.

0

4

https://img-fotki.yandex.ru/get/999474/199368979.1a4/0_26f562_f769f71d_XXL.jpg

Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Москаль-чарівник

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Лихой — солдат.

Михайло Чупрун — селянин.

Тетяна — його жінка.

Финтик Каленик Кононович — писар з города,

приїхав на село.

Діється в хаті у Чупруна.

ЯВА І

Тетяна і Финтик сидять за столом в українській хаті. Перед ними пляшка з медом і склянка.

Тетяна. Ви-бо, паничу, не пустуйте, — сидіте смирно.

Финтик. Что ж я роблю, любезная Тетяно? Я, кажется, то есть из благопристойности не выхожу.

Тетяна. Уже ви із своєї благопристойності чи виходите, чи ні — до того мені мало діла; тільки знайте:

язиком, що хочеш, роби, а рукам волі не давай.

Финтик. Ах, батюшки мои! Сколько я об'яснял жарчайший пламень любви моей к тебе! Но ты все не догадуєшся, до чего мои ежедневные к тебе учащения относятся? Ей-ей, до того, чтобы насытиться твоим лицезрением, насладиться гласом уст твоих и возлобызати розы губ твоих!

Тетяна. А я ж хіба бороню ходити до мене, хоть би і не годилось вам так учащати? Бороню на себе дивитись, розговорювати і баляси точити? А цілуватись — вибачайте: це вже не жарти... А знаєте, що я вам скажу? Лучче, якби ви заспівали.

Финтик. Що-то сегодня голосу у меня нет. Вчера был у Епистимии Евстафиевны да, выпивши чашку воды и две чашки с настойкою, вышел на двор и на открытом воздухе сквозный ветер захватил шею и грудь, а теперь и дерет в горле. (Кашляє).

Тетяна. Та нуте лиш перестаньте кородиться. Випийте кубочок меду, то горло і прочиститься.

Финтик (наливає й п'є). Якую ж пісню заспівати?

Тетяна. Яку зумієте. Чи у вас же їх трохи єсть! Будто ви в городі перед панночками не співаєте!.. Нуте лиш!

Финтик Хіба-разві эту? (Наспівує самий голос пісні, тоді одкашлюється й співає).

Тобою восхищенный

Признаюсь пред тобой,

Что, быв тобой плененный,

Не властвую собой.

Ты суд мой и расправа,

Ты милый протокол,

Сердечная управа,

Ты повытье и стол.

Дороже ты гербовой

Бумаги для меня;

Я в самый день почтовый

Вздыхаю от тебя.

Перо ты лебедино,

Хрустальный каламарь!

Прорцы словцо едино —

И я твой секретарь.

Тетяна. Чудна ця пісня! Та й які ви здаєтесь чудні, як співаєте! Мов несамовиті... Мені аж сумно стало.

Финтик. Ах, эта песня весьма бойкая! Она моего сочинения. Тут очень-весьма нежно об'ясняется любовь со всеми воспалениями до милой персоны.

Тетяна. Та нехай їй цур, тій персоні з воспаленієм! Заспівайте пісню без запалу, і щоб не махали руками, і не витріщали страшно очей.

Финтик. Ей, не знаю, какую еще пропеть в твою угодность. Знаєш ли, прекрасная Татьяне, — заспіваймо обоє! Я окселентувать буду, а ты дишканта пой.

Тетяна. Я не потраплю з вами співати, а може й пісні такої не знаю, яку ви знаєте.

Финтик. Славні пісні, например: «Склонитеся, веки», «С первых весны», «Все забавы», «То теряю», «Не прельщай меня, драгая!», «Почто, ах, не склонна»... Не знаешь ли из сих какой?

Тетяна. Ні, ні одної не знаю, а ви знаєте «Ой, не відтіль вітер віє»?

Финтик. Знаю трохи-немного.

Тетяна. Ну, заспіваймо цю, коли хочете. Ви беріте товще, а я тонше, та не спішіте. Глядіте ж, повагом співайте.

Финтик. Добре, хорошо...

(Співають).

Ой, не відтіль вітер віє, відкіль мені треба;

Виглядаю миленького з-під чужого неба.

Скажіть, зірки, скажіть, ясні, де він проживає?

Серце хоче вість подати, та куди — не знає.

Коли вірно мене любить, то йому приснюся:

Хоть і сонний, угадає, як за ним журюся.

Скажіть, зірки..

Нехай нашу любов згада, наше милування;

Нехай має в чужій землі добре пожинання.

Скажіть, зірки, скажіть, ясні, де він проживає?

Серце хоче вість подати, та куди — не знає.

Тетяна. Тепер, може, час вечеряти вже. Я справила вечерю за ті гроші, що ви вчора дали, та вам же далеко і додому йти.

Финтик. Рано еще. Мені очень-весьма не хочется з тобою розставатись.

Тетяна. Е, не хочеться! До мене швидко поприходять дівчата на вечорниці прясти, то нехороше буде, як вас тут застануть.

Финтик Я не усматриваю тут нічого нехорошого. Позволь, безподобная Тетяно, і мені остатись на вечорницях!

Тетяна. О, цього-то не можна! На мене богзна-чого наговорять. Ви й так щось дуже підсипаєтесь. Коли б і це даром минулось! Ви знаєте, що я замужня жінка.

Финтик. Так що ж! Хіба-разві замужней не можна любити?

Тетяна. Запевне, що не можна. То-то ви, учені та письменні, які ви лукаві! Буцім і не розберете, що гріх і що сором! Нехай уже ми, прості люди, коли і простудимось іноді, то нам і бог вибачить: а вам усе відомо, — за те вам буде сто погибелен! Та ви ж іще вмісто того, щобдругих поправляти, сами замишляєте лукавства і ні одної години не пропустите, щоб підвести кого на проступок.

Финтик. Быть не может!.. Мы кого любим, того і поважаєм.

Тетяна. Неправда ваша! Ви сами, Каленик Кононович, кажете, що мене любите; а для чого мене любите? Знаю всі ваші замисли і який у вас нежить. Тільки то вам горе, що не на плоху наскочили. Я боюся бога і люблю свого чоловіка, як саму себе. Я шаную вашу паньматку, — або, як ви кажете, матушку, — то і вам через те спускаю, що ви в'яжетесь до мене. Коли у вас єсть що мерзенне на думці, то викиньте з голови, бо після буде сором. Я дивуюсь вам, що ви приїхали додому для матері, а ніколи дома не сидите.

Финтик. Мне скучно сидеть дома и заниматься с матушкою. Она такая простая, такая неловкая, во всем по-старосвітськи поступает; рано обедает, рано спать ложится, рано просыпается, а что всего для меня несноснее, что в нынешнее просвещенное время одевается по-старинному и носит очіпок, намітку, плахту и прочие мужичие наряды.

Тетяна. І ви бога не боїтесь так говорити о своїй рідній? Хіба родителів почитати треба за їх одежу! Хіба не треба її уважати уже за те, що вона стара і старосвітських держиться обрядів?.. От які тепер синки на світі!

Финтик. Да для чого ж ей упрямиться?.. По крайней мере, хоть бы оделась по-городскому ради сына такого, як я. Ты видишь, как я одет. Можно ли мне смотреть без стыда и не закрасневшись назвать матушкою просто одетую старуху? Ежели бы мои товарищи и друзья повидеди меня с нею вместе, я сгорел бы со стыда по причине их насмешек.

Тетяна. Гріх. вам смертельний таким сином бути! Яка б мати в.аша.не була, но все мати. Вона ж у нас жінка добра, розумна і поважна; а що себе веде попросту, цього вам стидатися нічого. Ви думаєте, що паньматка ваша вже й гірша од вас затим, що ви письменний, нажили якийсь чинок, що одежа коло вас облипла і ви причепили, не знаю для чого, дворянську медаль? Та вона ж вас родила, вигодувала, до розуму довела: перше до дяка оддала вчитись читати, а після до волосного правленія писати. Без неї, може б, ви були пастухом, вівчарем або й свиней пасли...

Финтик. Пустое! Фрашки! Я — ветвь масличная от грубого корня. Іосиф во Египте сделался любимцем царя, и старый Іаков, отец его, должен был смиритися пред ним.

Тетяна. Отак наші знають! Ви себе рівняєте з Іосифом? Далеко куцому до зайця!.. Наш піп говорить, що Іосиф тим і щасливий був, що батька свого шанував і почитав по богові первого, а такий син, як ви, наведе на себе од бога немилость, а од людей проклятіє. Побачите, що вам буде за вашу гордість і неповагу до матері!

Финтик. Ничего, ибо я прав. Надобно сообразоваться времени и по оному поступки и чувства свои располагать.

Тетяна. Тільки не до родителів. Я не знаю, як вас терплять на службі? Мені здається — хто презирає рідних своїх, на такого ні в чім положитися не можна, нічого не можна на його повірити, і такий єсть осоружніший між людьми, як паршива вівця в отарі.

ЯВА II

Ті ж і солдат

Солдат (напідпитку, входить до хати й кричить). Здравствуй, хозяин. Я — твой постоялец. Давай угол, да на ужин курицу, да нет ли и лавреников?

Тетяна. Хазяїна нема дома.

Солдат. Все равно. А это кто с тобой?

Тетяна (несміливо). Це?.. Це... губерець!.. (Набік). Що йойу казати?.. Цей мій родич.

Солдат. Все равно... (Набік). Врет баба... Ну, когда он твой родня, што ж он так оробел?

Финтик. Хто, я?.. Нет, то есть... (Боязко). Я... я губернский родич, то есть, сей хозяйки. Да тебе... вам, то есть, какая до того нужда?

Солдат. Мне какая нужда? Да знаешь ли, кто я? (Удає сердитого. Співає).

Меня зовут — Лихой,

Солдат я не плохой

И храбрости палата.

Хоть с места — докажу,

В капусту искрошу

Тебя, чернильна хвата.

Ну, стой, не шевелись!

На вытяжку! Бодрись!

Гляди повеселее!

А то-те карачун,

Бумажный ты шалун, —

Вмиг будешь почестнее.

(До Тетяни. Бере її за плече й підводить до Финтика).

И ты марш под ранжир!

У вас один мундир,

Вы храброго десятка.

Вас буду я пытать:

Должны вы мне сказать

Всю сущу правду-матку.

(До Финтика). Ну, кто ты? Отвечай!

Финтик (боязко співає).

Почтеннейший служивый,

Даю ответ правдивый:

Я есмь полиции писец.

Солдат. Зачем же здесь ты, сорванец?

Финтик (боязко).

Ей-богу, невзначай

Зашел я до суседы

Для дружеской беседы.

Солдат (до Тетяни). А ты что запоешь?

Тетяна. Ось послухай! (Співає).

Ой служивий, ой служивий, не тобі питати,

І я жінка не такая, щоб все розказати.

Гей, сама я не знаю, чом тобі спускаю!

Одчепись, не в'яжись, лукавий москалю!

Я — хазяйка, ти — пройдисвіт; що ж ти розхрабрився?

Оглядайся, щоб у чорта сам не опинився!

Гей, сама я не знаю..

Ти підкрався, як той злодій, до чужої хати;

Ти один тут, не до шмиги з нами бушувати.

Гей, сама я не знаю, чом тобі спускаю!

Одчепись, не в'яжись, лукавий москалю.

Солдат (заспокоївся, весело посміхається). Ладно, ладно, хозяюшка, ты права. Под чужой монастырь со своим уставом не суйся.

Тетяна. То-то не суйся! Ми не знаємо, що ти за чоловік. Бачимо на тобі солдатський мундир — через його тебе й шануємо. Адже вас не на те роблять воєнними, щоб ви в своїм царстві нівечили людей, а на те, щоб...

Солдат. Чтоб вас, мужиков, защищать от неприятелей... А вы должны нас уважать и ничего для нас не жалеть.

Тетяна. Нас, мужиків? А ти великий пан? Адже і ти мужиком був, поки тобі лоба не виголили та мундира не натягли на плечі. Якби я не жінкою була, може б була луччим солдатом, як ти. (Сміється).

Солдат (весело). Славно! Эдакая воструха!.. Ты, панич, зачем не идешь в военную службу? Не стыдно ли в твои лета, при твоем здоровье, а может быть и уме, пачкаться день и ночь в чернилах, грызть перья и жевать бумагу? Ну, скажи, что ты выслужишь в писарях? Да, говорят, что хоть век служи, а вашему брату до штаба не дослужиться.

Финтик. А почему же? Правда, без экзамена в науках не произведут в асессоры, то есть в ранг премьер-майора; но сей чин можно получить за отличие.

Солдат. За отличие?.. Да чем же и где писарь может отличиться?.. Да будь ты и секлетарь — все те запятая! У нас, брат, тоже есть в полку канцелярия и писаря — не вашим чета, а отличия нигде не показали.

Финтик. Ты рассуждаешь как солдат и отличие поставляешь в том, когда руку, ногу или голову потеряешь; а беспорочное прохождение службы, ревностное и усердное прилежание к исполнению своей должности — разве не есть отличие?

Солдат. Нет, это обязанность и долг служащих, а не отличие... Но военная служба, как ни говори, есть служба славная. Ну, когда ваша статская служба знаменита, зачем вас называют подьячими?

Финтик. Сие взято из древних предании; но у нас, по гражданской службе, есть много почетных людей, "имеющих статские чины и звания.

Солдат. И ведомо, как не быть? Но больше, я думаю, из таких, что служили первее в военной службе, а после отставки служат уже в статской. Таковы почтенны, да и поделом, ибо они посвятили всю жизнь свою на прямую царскую службу, а не для того, чтобы выслужить чинок так, как ты.

Тетяна. А що, договорився? То-то: не треба об собі багато в голову забирати і думати, що ось ми-то!

Финтик. Что ж! В 1812 году, во время нашествия на Россию Бонапарте, я хотел было пойти в ополчение, но батюшка и матушка — куда! — такой подняли галас и трохи не посліпли од сльоз.

Солдат. Эдаки чадолюбивые!.. Полно об этом! Скажи-ка, панич, зачем ты здесь и свой пост оставил?

Финтик. Я приехал в сие село домой для свидания с матушкою и имею отпуск на два месяца, а здешнюю хозяйку посещаю для ради скуки.

Солдат. Смотри-ка, чтоб от скуки не завелись крючкотворные шашни. Вить ваше братье — крапивное семя. У вас совесть купоросом подправлена. Недолго до беды!

Тетяна. Не турбуйся, мосьпане служивий! Знаю я, куди ви гнете. Вибийте хвіст об тин, — нужди мало, що чоловіка нема дома третій місяць!

Солдат. Я, право, дурнова ничего не думаю... Однак, хозяйка, нет ли у тебя чево поужинать или хоть так перехватить? (Позіхає, ніби спати хоче).

Тетяна. Далебі нема. Я одна собі живу, то до страв мені байдуже: для одної душі небагато треба.

Солдат. Ну, хоть горелки чарку! (Знов позіхає).

Тетяна. Горілки? цур їй! Я не знаю, коли і в хаті була.

Солдат. Ну (позіхає), так где ж мне спать ложиться? Я устал, а притом и с похмелья, — смерть спать хочется.

Тетяна. Оттам у запічку, коли хочеш, бо тут ніде більше.

Солдат. Ладно! (Позіхаючи, здіймає з себе підсумок та тесак і вішає на стіні, під якою поставив був рушницю). Прощайте, добрые люди! Бог с вами! (Набік). Я вас подстерегу! (Заходить за лаштунки біля печі).

ЯВА III

Ті ж, без солдата.

Финтик. Нехай голодний околіє, негодний азартник!

Тетяна. А мені жаль його. Но за те, щоб не бушував, нехай спить не ївши. У нас ласкою всього достанеш, а криком та лаянням нічого не візьмеш.

Финтик. Та це ж найпершая замашка у москаля, щоб на квартирі хазяйку налякати, хазяїна вилаяти і гармидеру такого наробити, що не знаєш, де дітись... Коли ж ми і як вечеряти будем?

Тетяна. Пождіте, поки москаль добре засне. В мене єсть пряжена ковбаса, печена курка і пляшечка запіканої. Страва стоїть у коморці, під боднею, а запіканка — там (показує) у закапелочку... О! слухайте: уже харчить...

Финтик. Однако ж ты с ним после одна останется.

Тетяна. А вам що до того? До мене поприходять дівчата, а ви до того часу посидите у мене. Я скажу, що вас нарошне впросила остатись, щоб не самій бути з москалем.

Финтик. А як ми начнем вечеряти, а москаль прокинеться?

Тетяна. То ми і ного попросимо. Сердитим треба угождати, а злого ласкою більше улагодиш, як сваром.

Финтик. Правда... Тс!... Щось застукотіло!

Тетяна. То, може, вітер. (Прислухається. За лаштунками чутно гомін і голос, що обзивається до волів. Тетяна прислухається коло вікна. Финтик, видимо, злякався).

Тетяна (перелякано). Пропала я! Чоловік мій приїхав з дороги!

Финтик (розпачливо). Що ж мені, то єсть, робити?

Де дітись?

Тетяна. Швидше лізьте під припічок! Я заставлю вас заслоною, а як усі поснуть, тоді випущу надвір.

Финтик ховається під піч. Тетяна заставляє заслоною і виходить

назустріч чоловікові.

ЯВА IV

Михайло та Тетяна.

Михайло (входить у світлицю). Здорова була, жінко, моя голубко. (Обіймаються). Як же поживаєш? Чи жива, чи здорова?

Тетяна. Слава богу, чоловіче! Як з тобою поводиться? (Обіймає чоловіка). Чого ти так довго барився? Я ждала-ждала та й годі сказала.

Михайло. В дорозі, знаєш, усього, буває; та, хвалить бога, все добре (побачив амуніцію). А це що таке, жінко?

Тетяна. Що таке? Москаль-постоялець. Не дуже лишень гомони, щоб не розбудив! Недавно спати вклався.

Михайло. Може, сердитий дуже, крикливий?.. Давно ж він став у нас на квартиру?

Тетяна. Сьогодні ввечері прийшов. Та тут був таку бучу збив, що я не знала, що й робить! Давай йому горілки, курей та вареників!

Михайло. Нагодувала ж ти його?

Тетяна. Чим же я його нагодую? У мене нема нічого. Я одна, то для себе рідко коли варю.

Михайло. Тим же він і сердитий. Добре, що ще й не потасував тебе. Це диво, що москаль голодний заснув, не побивши хазяйки. Та й мені їсти хочеться. Чи нема чого?

Тетяна. Що ж мені на світі робити? Хіба паляниці або що?

ява v

Ті ж ісолдат.

Солдат. Что у вас тут за шум? Мне и спать помешали!

Михайло. Вибачайте, судир, будьте ласкаві. Я вернувся з дороги та з жінкою і розбалакався.

Солдат. Так ты хозяин? Ну, брат, здорово! Небось давно в дому не бывал?

Михайло. Дев'ятий тиждень, як з дому виїхав у Крим за сіллю.

Солдат. Это нехорошо — такую молодую и пригожую жоночку оставлять одну и на долгое время.

Михайло. Нічим же й перемінити. Як все з жінкою дома сидіть, то й їсти нічого буде!

Тетяна. Нам це не першина. Я вже привикла оставатись дома сама без чоловіка.

Солдат. И тебе не скучно одной?

Тетяна. Як то не скучно? Та помогти нічим.

Солдат. Эй, смотри! Мне что-то не верится, чтоб женщина не нашла для себя забавы в скуке!..

Тетяна. Про всіх не можна сказати. Буває так, що найневинніша, по своїй простоті, терпить поговір од людей; а яка і недобре робить, та вміє свої проступки хорошенько прикрити, така остається в мислях людей невинною.

Солдат (набік). Бой-молодица! Где здравый рассудок, там ожидать можно и прямой добродетели.

Михайло. Жінко! Та чи нема чого попоїсти?.. Далебі, аж шкура болить, так їсти хочеться.

Солдат. Чево, хозяин? И я не поевши спать лег. Да для меня это ничего, а для тебя, брат, накладно с дороги, после трудов.

Тетяна. Що ж я вам їсти дам? Коли б хоть не так нерано було...

Михайло. Дай же хоть хліба!

Тетяна виходить по хліб.

ЯВА VI

Солдат і Михайло.

Солдат. Жаль мне жены твоей. Ты, уезжая из дому, оставляешь ее без домашнево запасу. Ты, видно, скуп?

Михайло. Я скупий?! Нехай мене бог боронить... Та ще для такої жінки, як моя,Тетяна!.. У неї всього доволі, хіба птичого молока нема. Це так трапилось.

ЯВА VII

Ті ж і Тетяна,входить з білою паляницею та ножем і кладе все на стіл.

Солдат. Славный хлеб!.. Кабы да по чарке водки!..

Михайло. Жінко! Чи нема хоть по маленькій?

Тетяна (з досадою). Чудний і ти! Де б то в мене горілка взялася?!

Солдат (весело). -Хозяин, ты полюбился мне. Хочешь ли, я тебя и себя водкой поподчиваю?

Михайло. Як би то це так?

Солдат (бере обох за руки). Я признаюсь вам (з таємничим виразом), я — колдун.

Тетяна. Що це таке — колдун?

Солдат. Ворожея, чародей, то есть такой человек — что захочу, то сделаю, и чего захочу, тут и вырастет.

Михайло і Тетяна виривають у нього руки й одступають я острахом.

Солдат (сміється). Чево ж вы испугались? Я вам зла не сделаю: оно мне запрещено, а только могу добро сделать.

Тетяна. Та як же? Не своїм духом?

Михайло. Може, накладаєш з тим, що живе в болоті?

Солдат (сміється). Что вам до тово? Вы ничево не увидите и не услышите, что б могло вас перепугать или повредить.

Михайло. А що, жінко? Я не боюсь нічого. (Підморгує, що не вірить солдатові).

Тетяна. Та й про мене. Вже коли його (показує на солдата) не боюсь, то друге мені байдуже.

Солдат. Харашо. (Прибирає поважного вигляду). Сказывай, хозяин, как тебя зовут?

Михайло (неспокійно). Мене?.. Мене зовуть Михайло Чупрун.

Солдат (до жінки). А тебя? Тетяна. Адже ти чув? Тетяна Чупрунка.

Солдат (виймає шомпол, махає над головою й робить усякі знаки в повітрі). Тепер слушайте! (Співає).

Ну, знай. Чупрун,

Что я — колдун,

Ворочаю чертями

И самим сатаною

Командую, дружок!

Он служит предо мною,

Как маленький щенок.

Что прикажу, все здесь родится:

И пить, и есть, и веселиться

Мы примемся сейчас:

Зажмурьте правый глаз,

Скажите громко: шнапс!

Михайло і Тетяна (разом). Шнапс!

Солдат. Только и нада. Поди ж ты, хозяйка, в тот угол, там найдешь бутылку с славной запеканкой. Бери ее смело, принеси и поставь на стол, а после подай чарочку. Тут-то мы себя и покажем.

Тетяна. Я боюсь і з місця поступиться!

Михайло. Чого ж бояться, божевільна? Адже ми тут в хаті.

Солдат. Поди, хозяюшка, не бось, поди!

Тетяна (йде боязко до показаного місця, знаходить свою горілку і скрикує, буцім злякавшись). Ох!

Михайло. Чого ти? Піп там таке?

Тетяна. Ох чоловіче! .Далебі, пляшечка з горілкою!.. Це справді, чи не той, що — не при хаті згадуючи?..

Солдат. Полно блажить, хозяйка! Подавай-ка скорей сюда! Вот мы ее без страха отведаем.

Тетяна приносить горілку, ставить на стіл і подає чарку.

Солдат (наливає горілку). Здравствуй, хозяин с хозяйкой! (Випивши, наливає й подає хазяїнові).

Михайло. Жінко! Мені щось моторошно. Чи пити, чи не пити?

Тетяна. Про мене, як хочеш. Адже служивий випив і не здригнувся.

Михайло (бере чарку). А смачна дуже?

Солдат. Знатная запеканочка! Дай бог здоровья тому, кто ее смастерил.

Михайло хоче пити. Жінка здержує його.

Тетяна. Перехрести перше.

Михайло (до солдата). А можна'перехрестити?

Солдат. Не только можно, да и должно.

Михайло (хрестить і випиває разом, потім виявляє здивування та. задоволення). А!..

Солдат. Какова?

Михайло. Та я зроду не пив такої міцної. А налий іще!

Солдат. Погоди, хозяйку прежде попотчую. (Наливає).

Тетяна. Я горілки не п'ю, а чарівної й подавно.

Михайло. Та хоть покуштуй, щоб знала, який смак!

Тетяна. Далебі, боюсь. Може, це така, — як вип'єш, то...

Солдат. Пей, не бось! Право, добрая водка!

Тетяна пригубила, — морщиться, здригається й ставить на стіл.

Солдат. Ин поднеси нам, хозяюшка.

Тетяна (з досадою). От, не видали! Буду їх частувати!.. Вип'єте, коли схочете, й самі.

Солдат. Экая спесивная! (Набік). Будешь посговорчивее. (Випиває й потім підносить хазяїнові).

Михайло (вже напідпитку). Служивий! Чи твоя рушниця стріля?

Солдат. Простачина! Зачем же солдату и ружье, ежели оно будет неисправно? Да тебе на что это?

Михайло. Бо і я умію мітко стріляти!

Солдат. Где тебе стрелять! (Наливає й дає хазяїнові). Ну-ка, выстрели из этова ружья.

Михайло. Та то таки із сього, а то із твого хочеться стрельнути. (Випиває).

Солдат. Изволь. (Наливає й п'є). Давай я заряжу. (Виймає патрон із сумки й заряджає рушницю).

Михайло. Жінко, знайди угля або крейди.

Тетяна. От чорт надав забаву! Вікна повибиваєте і стіни подірявите або двері.

Солдат. Не бось, все цело будет. Подай-ка уголь.

Тетяна виймає вуглину і подає чоловікові.

Михайло. Де ж би намалювати ціль?

Солдат. Я знаю. (Кладе рушницю на столі, бере у Михайла вуглину, іде до печі й на заслоні позначає крапку і круг).

Тетяна (підходить до столу). Ох, мені горе! Пропаде Финтик даром, і я без умислу буду виною його смерті.. Що тут робити? (Трохи замислилась. У той час Михайло біля солдата дивиться на ціль..Тетяна намазує мерщій огниво лоєм із свічки й кладе рушницю на те саме місце).

Михайло. Добре так буде. (Підступає до столу й бере рушницю).

Солдат. Ладно! Становись здесь. Смотри же, целься харашо.

Михайло. Та ну вже, не вчи, будь ласкав (націляється, потім опускає руку). Покійний панотець маленьким іще вчив мене стріляти, і я, бувало, на льоту курей стріляю.

Солдат. Искусный же ты стрелок! Посмотрим теперь твою удаль.

Тетяна (до солдата). Ви богзна-що надумали: вночі в хаті стріляти! Коли за трьома разами не вистрелить, то більш і не треба.

Михайло. За трьома разами? Та я за одним разом так торохну, що й горшки з полиці полетять.

Солдат. Слушай, хозяин — я скажу: раз, два, три!.. По слову «три» тотчас пали!

Михайло. Чую. (Прицілюється).

Солдат. Раз.. два... три!..

Михайло (спускає курок — огню нема). Що це за причина?

Тетяна сміється. Солдат регочеться.

Солдат. Прикладывайся. Пусть жена твоя говорит: раз, два, три!

Михайло. Добре, — кажи, жінко: раз, два, три! (Націлюється).

Тетяна. Раз... два... три!

Михайло спускає курок, — знов нема огню. Регіт.

Михайло (гнівно). Та ну-бо, москалю, к чорту! Це твоя штука. Нащо ти замовив ружжо?

Солдат. Вот те на! Да мне какая нужда заговаривать ружье? Подай-ка, подсыплю пороху на полку: авось выстрелит!

Тетяна (до чоловіка). Та не стріляй! Нехай воно тямиться! Бач, москаль непевний. Розірве рушницю, то поранить із нас кого або і вб'є.

Михайло. Не хочу, не хочу! Не буду стріляти. Мосьпан глузує з нас (сідає)... А їсти притьмом хочеться.

Солдат. Ех, кабы теперь подала хозяйка лавреничков, этих, знаешь, треугольничков...

Михайло (сміється). Лавреничків! Який то у вас, москалів, язик лубяний! Скільки між нами вештаєтесь, а й досі не вимовиш: ва-ре-ни-ків.

Солдат. Ну, вареников... Да что ты. Чупрун, об москалях так плохо думаешь? Да я, как захочу, то по-хохлацки говорить буду не, хуже тебя.

Михайло (спокійно) Диво. Може і заспіваєш по-нашому?

Солдат. А почему ж и нет? Слушай в оба.

Михайло. Слухаю, слухаю. Прислухайся і ти, Тетяно!

Солдат (співає).

Ой, был, да нима, да поехал на мельницу.

Бедна моя головушка, одна дома осталась. (2)

Девчина моя, ти ж моя мати!

Довго ж мені, моє серце, без тебе скучати? (2)

Дівчино моя, Переяслівко.

Дай мені вечеряти, моя ластівко! (2)

Михайло з Тетяною довго регочуться. Солдат, на них дивлячись, теж сміється.

Солдат. Что ж вы смеетесь? Разве худо спел?

Михайло і Тетяна (разом). Гарно, гарно, нічого сказати.

Михайло. Утяв до гапликів! (Сміється).

Тетяна. Аж пальці знати! (Сміється).

Михайло. Де ти так вивчився? Це диковина! Не можна й розпізнати, — таки немистенно по-нашому! (Сміється).

Солдат. Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!

Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку?.. Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або підпоясочку? Убирайся з своїми піснями!.. Правду сказати, єсть що й переймати!.. Жінко, заспівай же ти по-своєму ту пісню, що москаль співав. (До солдата). Сядьта послухай, як вона співає.

Тетяна. Добре, чоловіче, заспіваю. (Співає).

Ой, був та нема, та поїхав до млина.

Бідна моя голівонька, що я дома не була. (2)

Дівчино моя, ти ж моя мати!

Довго ж мені, моє серце, без тебе скучати? (2)

Дівчино моя, Переяслівко.

Дай мені вечеряти, моя ластівко! (2)

Я ж не топила, я ж не варила.

По воду пішла — відра побила. (2)

А додому прийшла — піч розвалила.

За те мене моя мати трохи не побила. (2)

Михайло. А що, яково?

Солдат. Ну, што и говорить! Вить вы — природные певцы. У нас пословица есть: хахлы никуда не годятся, да голос у них хорош.

Михайло. Нікуди не годяться? Ні, служивий, така ваша пословиця нікуди тепер не годиться. Я тобі коротенько скажу. Тепер уже не те, як давно було, іскра дотепу розжеврілась. Ось заглянь у столицю, в одну і в другу, та заглянь в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори — чи годяться наші куди, чи ні!..

Солдат. Спору нет, что нынче и ваших много есть заслуженных, способных и отличных людей даже в армии, да пословица-то идет, вишь ты.

Михайло. Пословиця? Коли на те пішло, так і у нас єсть їх против москалів не трохи. Така, напримір: з москалем знайся, а камінь за пазухою держи; од чого ж вона вийшла, сам, розумний чоловік, догадаєшся.

Тетяна. Годі вам споритися. Тепер чи москаль, чи наш — все одно: всі одного батька, царя білого, діти. Тільки в тім і разниця, що одні дуже шпаркі, а другі смирні... Чоловіче, вже не рано, — може, час спати лягати?

Михайло. Та щось і сон не бере, коли їсти хочеться.

Солдат. Да, с тощим брюхом плохой сон будет...

Михайло. Хоть би ти, Тетяно, заспівала. Може б, на животі полегшало.

Солдат. В самом деле, спой, Танюша, что ни есть.

Тетяна. Хіба московську, що мене одна дончиха вивчила.

Солдат. Нутка, ну, спой русскую; верно, так же споешь, как я вашу.

Михайло. Почуєш та й скажеш тоді, чи прийде тобі по нутру.

Солдат. А как эта песня начинается?

Тетяна. Больно сердцу...

Солдат. О! Эту и я знаю — начинай, хозяйка, и я стану подпевать.

Больно сердцу мила друга не иметь,

Скучно, грустно одиночкою сидеть.

Кто со мною час приятный разделит?

Кто слезою меня в горе подарит?

И цветочек лишь от дождика цветет,

Так и сердце лишь занятием живет.

Где для сердца мила друга мне найтить?

Чувства перед кем души своей открыть?

Ах! Люблю я — но сказать того боюсь,

Без уверенности я любви страшусь.

И без слов любовь мне можно доказать,

Сердце знает, как и друга испытать;

Буду молча нежно друга я любить,

Буду молча радость, скуку с ним делить.

Михайло. А що? Гарна пісня?

Солдат. Правда твоя; да и жена твоя славно поет.

Тетяна. Не дуже і славно, а так, як ти співав мильницю.

Михайло. А їсти все-таки хочеться.

Солдат. Хочеш, хозяйка, я тебя выручу и накормлю твоего мужа, тебя и себя?

Михайло. Ану, ну! Яким би то способом?

Солдат. Каким способом? Вить я чародей! Захочу — прикажу, вот и кушанье будет на столе.

Тетяна. Цур йому! Може, страшно буде або і страва богзна відкіль візьметься. (До чоловіка). От уже і ти — намігся їсти, мов мала дитина! (Обом). Лягали 6 спати, а я раненько встану та снідати наварю вам.

Михайло. Де те у бога снідання!.. А тут їсти хочеться, аж живіт корчить.

Солдат. Дай волю, хозяйка — вмиг будет кушанье! (Виймає шомпол, махає на всі боки, потім становить Михайла й Тетяну поряд). Стойте смирно, не шевелитесь, зажмурьте оба глаза и выговорите громко слова, какие скажу: «Бердень, Бердень, Ладога моя!»

Господарі проказують за ним і розплющують очі.

Солдат. Теперь объявляю вам, что жареная курица и колбаса в каморке у вас спрятаны. Поди, хозяин, сыщи и принеси сюда.

Михайло. В якім же місці спрятана? Тепер поночі — як її найдеш?

Солдат. Все вместе лежит под... Как бишь оно?.. Сказывай, хозяйка, что у вас там есть?

Тетяна. Мало чого там есть у нас!.. Ну — куфа?

Солдат. Нет.

Тетяна. Діжка, корито, ночви, горшки, макітра, поставець, гладушки, козубенька, кошик, діжа, підситок, решето?

Солдат. Нет, нет!

Тетяна. Більше ж нема нічого.

Михайло. А бодня?

Солдат. Да, да! В бодне или под бодней. Ступай скорей, хозяин, забирай кушанье и приноси сюда.

Михайло (чухає голову й виявляє неохоту). А чи не буде ж воно страшно?

Солдат. Отчево страшно? Ступай смело, не бось?

Михайло. Жінко, засвіти недогарок. (Тетяна світить недогарок і дає чоловікові, той одходить). Гляди ж, господа служивий! Як перелякаюсь, то не прогнівайся!

Солдат. Ступай, ступай! Да не съешь один колбасу!

Михайло з смішними гримасами виходить.

ЯВА VIII

Солдат і Тетяна.

Солдат (плеще Тетяну по плечу). Ну, хозяйка, каков я чародей?

Тетяна. Великий!.. Но більше хитрий, настоящий москаль.

Солдат. Да и ты лукава. Зачем ты мне ужинать не дала?

Тетяна. А нащо ти таку бучу зняв? Якби ти ласкою обійшовся зо мною, то я й нагодувала б тебе.

Солдат. Полно притворяться. Тебе досадно стало, что я помешал тебе...

Тетяна. Ти кривдиш мене, служивий. Правда, ти — сторонній чоловік, то, заставши мене одну з паничем і ввечері, вільно тобі помислити всяково; а якби знав мене лучче, то б лучче обо мні й думав. Не хватайся ніколи осуждати.

Солдат. Нет, моя милая, я ничего дурного о тебе не заключаю. Я узнал тебя: ты женщина хоть и молодая, но умная и честных правил. Самая робость твоя и торопливость оказали твою невинность. Положись на меня: я избавлю тебя от хлопот. В свете часто случается; что и добродетель кажется подозрительною.

Тетяна. Зо мною так тепер і трапилось, і бог тобі порука, що в мене й на умі не було...

Солдат. Верю, верю, милая. Я и бедного арестанта скоро выпущу.

Тетяна. Мені до його нужди мало. Його треба б таки провчити, щоб не ліз осою і не піддурював чужих жінок. Він мені дуже надоїв.

Солдат. Изволь, проучу ево путем и отважу подлипать к чужим жонам.

Тетяна. Ти, може, його скалічиш? Не надсади йому бебехів!

Солдат. Не бось, я пользу сделаю ему, а не вред... Вот и муж твой идет.

ЯВА IX

Ті ж і Михайло.

Михайло (голосно за лаштунками). Одчини, жінко!.. одчини!

Тетяна (одчиняє). Що ти так галиш, неначе хто женеться за тобою?

Михайло (з досадою). Женеться! Так що ж, що не женеться? Так волос дибом становиться, і здається, неначе за шиворот хтось ловить. Та й недогарок погас.

Солдат (весело). Ну, хозяин, все ли так было, как сказано?

Михайло (ставить, що приніс, на стіл). Адже бач, що все так було! Курка печена, ковбаса пряжена під боднею найшлися, та ще либонь і в наших мисках... (Підозріливе). Жінко!

Тетяна. От тобі й раз! Всі люди на однім базарі купують миски і в одних гончарів, то і миски однакові!

Солдат. Ты вздор замолол, хозяин. Я лучше знаю все это. Выпьем-ка по одной перед ужином. (Наливає й п'є). Здравствуй, хозяин.

Михайло (наливає і п'є). Здорові були, господа служба! (їдять з солдатом ковбасу).

Михайло. Жінко, голубко, люба Тетясю! Чи нема чим запити смачної сеї ковбаси?

Тетяна. Чим же ти зап'єш? Хіба водою?

Михайло (наказуючи). Ні, не водою, а оставалась пляшка спотикачу. Піди ж, принеси, коли не вичастувала з ким.

Тетяна. Та єсть же. Кого б то я мала без тебе частувати! (Виходить).

ЯВА Х

Т і ж без Тетяни.

Солдат. У тебя жена добрая, хозяин.

Михайло. Чи ти жартом так говориш, чи навсправжки?

Солдат. Без шуток. Молода, пригожа и, кажется, тебя любит.

Михайло. Хіба що молода і хороша — міша мене любити? Вона у мене добра й вірна жінка, тільки дуже жвава, жартлива і глузлива. Вже коли попадеться їй хоть трохи тюхтюх-сердега, то такого і підніме -на зубки і рада довести до того, хоть би цьому йолопові й ворсу нам'яли. Достається од неї деколи, як поприїжджають, отим цвентюхам, канцелюжкам!.. Та й смішні-бо вони собі, такі необачні, такі легкодухі: всьому вірять, усьому дивуються, всього бояться.

Солдат. Однако к чужим жонам подлипать не боятся, словно как будто военные. Мне случалось их видеть храбрость при таких замашках.

Михайло. Вже я за свою скажу, що не боюсь нічого.

Солдат. Бывает и на старуху проруха. Не потачь, хозяин: у каждова есть свои блохи.

Михайло. Борони боже — якби я свою підстеріг в чім, тут би їй і доклав воза.

ЯВА XI

Ті ж іТетяна (ставить наливку на стіл).

Михайло Ану, судир! Ось і я вас почастую гарним спотикачем (наливає й підносить солдатові).

Солдат (п'є). Вот славная наливочка! Кто ее сделал?

Михайло. Жінка моя, Тетяна.

Тетяна. Я, я — іще й з вишень свого садка. А москаль дума, що я нічого не вмію.

Михайло (п'є). Вона, вона. Це у мене клад — не жінка!

Солдат. Ты счастлив, хозяин: жена у тебя хороша и наливка недурна (наливає). За здоровье чернобровой Татьяны. (П'є).

Михайло. Здорова, моя рибко, перепілко! (П'є).

Тетяна (наливає). Спасибі! За здоров'я москаля-чарівника!.. (Пригубила й оддала чоловікові).

Михайло. Здорові були, мосьпане-чарівник!

Солдат (наливши). Благодарствуйте, завидная парочка! (П'є).

Михайло. Що вже моя Тетяна, то (п'є) чорнобрива, кохана. (Співає).

З того часу, як женився,

Я ніколи не журився,

Ой, чук, Тетяна,

Чорнобрива, кохана!

За Тетяну сто кіп дав,

Бо Тетяну сподобав.

Ой, чук...

За Марусю п'ятака,

Бо Маруся не така.

Ой, чук...

Я веселий і здоров

Від Тетяниних бров...

Ой, чук...

Як Тетина засміється,

В душі радість оддається.

Ой, чук, Тетяна,

Чорнобрива, кохана!

Солдат. Ай, хозяин! Да ты, брат, хват!

Тетяна. А ти думав, що у мене чоловік абиякий?..Не бійсь, себе не видасть. (Співає).

Будь у мене мужичок з кулачок,

А я таки мужикова жінка...

Я за його захилюсь, захилюсь,

Та нікого не боюсь, не боюсь. (2)

Ой, до мене губерець підсипавсь

І любові добивавсь, добивавсь.

Я губерця любити не стала, —

Його трясця напала, напала. (2)

«Молодице, чия ти, чия ти?

Пусти мене до хати, до хати».

«Піди к чорту, убирайсь, убирайсь,

Коло воріт не шатайсь, не шатайсь!» (2)

Михайло. Воно так, вашеці проше: сучка санчата замчала; у нас ремінця за личко не виміняєш.

Тетяна. От тепер час уже спати лягати

Солдат. А я поразмялся так, что сон прошел. Хотите ли, хозяева, я вас потешу?

Михайло. Потіш... та чим же і як?

Тетяна. Та годі вам утішатись: час спати!

Солдат. Успеешь, хозяйка, выспаться. Хотите ли, я покажу вам старшова, с которым все делаю?

Михайло. Старшого? Це б того, — що греблі рве?

Тетяна. Цур йому! Це б того, що — не при хаті згадуючи? (Плюється).

Солдат. Ну, да что ж? Вить беды никакой не будет, ни страха. Он явится в человеческом виде, когда хотите.

Михайло. В чоловічеськім? Якого ж чоловіка?

Солдат. Какого хотите? (Всі мовчать).

Тетяна. Знаєш, чоловіче, що? Нехай явиться таким, як я знаю і скажу москалеві... Побачимо, чи покаже!

Михайло. Добре, кажи, говори.

Солдат. Изволь, сказывай, в каком хочешь образе видеть.

Тетяна. Нехай твій старший покажеться паничем Финтиком, що в нашім селі проживає, та щоб і в такій одежі, яку він носить.

Солдат. Да платья-то, думаю, много есть у него. Так в каком прикажешь его представить?

Михайло. В такім, яке носив сьогодні.

Солдат. Изволь.

Михайло (жінці). Я не вірю москалеві: він хваста.

Солдат бере вуглину і виймає шомпол, розставляє чоловіка і жінку по обидва боки сцени, обводить їх кругами, зав'язує хустками очі. Стає сам посеред сцени і питає поважно, міняючи голос.

Солдат. Откуда хотите, чтоб сатана в виде панича вышел?

Михайло (боязко). Нехай жінка каже.

Тетяна. З-під припічка.

Михайло (набік). О, хитра з біса!

Солдат. Не робейте, не бойтесь ничего, не говорите ни слова, не отзывайтесь и с круга ни на шаг не сходите; а не то — быть бедам!

Михайло. А з зав'язаними очима побачиш його?

Солдат. К повязке не дотрагивайтесь. Я сам сниму ее, как придет время.

Михайло. Господа служивий! Чи не можна, щоб ції потіхи не показувати? Мене циганський піт проймає.

Солдат. Теперь уже поздно: все черти встревожились в аде. Стойте, не шевелитесь и слушайте! (Поважно і помалу).

Тара, бара,

Гала, бала.

Во всех углах

Трах-тарарах!

Из печнова дна

Вылезай, сатана!

При цих словах Михайло смішно кривиться. Финтик вилізає з-під печі. Солдат йому помагає, затуляє піч, стає знов на своє місце й робить знак, щоб той мовчав; підходить до жінки, розв'язує їй очі, далі й чоловікові. Михайло, вгледівши Финтика, виявляє переляк і дивування. Тетяна хоче так само зробити, та удає невдало. .

Михайло (опам'ятавшись). А можна, мосьпане, з ним і побалакати?

Солдат. Нельзя: голос его сильнеє грома, когда заговорит, из глаз засверкают молнии, а из ушей дым пойдет коромыслом. Ты не перенесешь такого ужаса.

Михайло. А жінка перенесе?

Солдат. Нет..

Тетяна. Неправда, перенесу! (Выходить з круга, до чоловіка). Чоловіче! Москаль жартував над тобою. Я тобі все тепер розкажу. Цей панич не чорт, а настоящий Финтик, но своїми умислами походить на чорта.

Михайло. Як же то так?.. Чи ви мене справді морочите, чи на глузд піднімаєте? Я нічого тут не розчовпу собі. А горілка? А вечеря під боднею?

Солдат сміється.

Тетяна. Все то не чари. Послухай. Три неділі вже тому, як панич цей приїхав у наше село до своїх родичів і, дізнавшись, що тебе дома нема, почав до мене вчащати. Я перше думала, що для того ходить, що нічого йому робити дома, аж ні: зачав мені говорити, що мене любить, що без мене йому скучно, щоб була я до його ласкава, що коли чоловіка дома нема, то і другого не гріх полюбити, бо так у світі ведеться. Такими й гіршими розказами так «ієні надоїв і осоружився, що і мені здумалось над ним поглумитися. Вчора дав грошей, щоб я вечерю для його справила на сьогодні. Я купила горілки, курку і ковбасу, та ще до вечері прийшов москаль. Я рада була, що на Финтиків кошт погодується служивий. Но цей служивий таку веремію підняв, як чорт у лотоках. Я спровадила його спати голодного, но він, видно, не спав і підслухав, як я Финтикові розказувала, де сховала горілку і страву. Ти, як на те, вернувся з дороги. Москаль на хитрощі піднявся і удавав, мов він чарівник. От тобі вся правда; а ти знаєш, що я перед тобою не брешу і не обманюю тебе.

Михайло. Так ось воно як... Е! (До солдата). Господа служба! Так ти не чарівник і панич цей не... дух святий з нами? Горілка і страва — не од того, що не при хаті згадуючи? Га?

Солдат. Точно все так, как жена тебе-пересказала. А притом я хоть и москаль, а ручаюсь тебе, что жена твоя, по всем моим замечаниям, никакова шаловства с этим фертиком не имела.

Михайло. Та мені й самому здається, що од моєї жінки не треба б сподіватись городянського, вашеці проше, бешкету. Та тепер дивний світ...

Тетяна. Не гріши, чоловіче! Хто проступиться, то той виля, як собака в човні. Погляди на мене і на пани ча — і вгадаєш, хто грішний, а хто праведний.

Солдат. Вот оправдание, которое и строгий кригсрехт уважил бы. Поступим с виновным по воинским артикулам.

Финтик. Прошу милосердия, пощады и прощения! (Стає навколішки й співає).

Помилуйте, вас прошу:

Єй-єй же, покаюсь!

І прельщатися чужим

По смерть зацураюсь.

Я — бездельник, признаюсь,

І дурак письменный!

Я проныра і крючок

I хапун отменный...

Я спокутую гріхи

I, божусь, ісправлюсь

І любить чужих жінок

По смерть не отважусь.

Солдат. Как же тебе поверить, когда ты крючок! Тебе непременно нада сделать наказ на спине и на ребрах. (Показує на мигах).

Финтик (перелякано). Ой, ой, умилосердитесь!

Тетяна (до солдата). Не будьмо неумолимі для других, одним собі зазорного не прощаймо. (До Финтика). Слухай (співає).

Треба б дати

Прочухана,

Щоб ти научився;

Михайло.

Як обманювать жінок,

В другий раз страшився.

Тетяна.

Ти за чванство,

За лукавство

І попався в сітку

Михайло.

За те б треба

Дати хльосту

І спровадить к дідьку.

Тетяна.

Признавайся,

Оправдайся,

То не буде лиха.

Михайло.

Добрих людей не кусай

Явно, ні спідтиха.

Финтик.

О, горе мне, грешнику сущу,

Ко оправданню ответа не имущу!

Како и чем могу вас ублажити?

Ей, от сего часа буду честно жити!

Михайло. Гляди ж того! Встань та послухай сюди. Мені б треба більше за всіх проученіє тобі дати, но я непотребство твоєї душі прощаю тобі, тільки обіщай нам ніколи не забувати, якого ти роду, почитати матір свою, поважати старших себе, не обижати нікого, не підсипатись під чужих жінок, а мою Тетяну за тридев'ять земель обходити; бо колись за це дадуть тобі березової припарки такої, що й правнучатам будеш заказувати.

Солдат. И небо с овчинку покажется.

Тетяна. І в могилі боляче буде.

Финтик. Милостивые благодетели! Ваше великодушие проникло в мою совесть. Она пробудилась и представляет мне докладный регистр моих бесчинств. Стыжусь моих злых окаянств и сам себе кажусь презрительным, как за дурные поступки противу моих родных, равно и противу всех людей. Теперь все силы употреблю доказать на деле мое исправление. Буду всем рассказывать сегодняшнее мое приключение и москаля-чаривника, дабы пример мой послужил ко исправлению всех и каждого.

Солдат. Поэтому правда, что шутка, кстати сделанная, больше делает иногда пользы, чем строгие наставления.

Всі (хор).

Треба дружно з людьми жити,

Треба так жінок любити,

Щоб од бога не гріх,

Щоб і людям не в сміх. (2)

Финтик.

Всем теперь скажу я смело:

В прок не пойдет злое дело, —

Хоть удастся в один раз —

Попадешься в инчий час. (2)

Всі.

Треба дружно з людьми жити... (і далі).

Тетяна.

Паничі, остерігайтесь,

Не запальчиво влюбляйтесь,

Бо хто ласий до чужбин,

Той скуштує і дубин. (2)

Всі

Треба дружно з людьми жити,

Треба так жінок любити,

Щоб од бога не гріх,

Щоб і людям не в сміх. (2)

0

5

Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Наталка-Полтавка

Опера малоросійська у 2-х діях
Зміст  [сховати]
1 Дійові особи:
2 Д Е Й С Т В И Е І
2.1 Я В Л Е Н И Е 1
2.2 Я В Л Е Н И Е 2
2.3 Я В Л Е Н И Е З
2.4 Я В Л Е Н И Е 4
2.5 Я В Л Е Н И Е 5
2.6 Я В Л Е Н И Е 6
2.7 Я В Л Е Н И Е 7
3 Д Е Й С Т В И Е II
3.1 Я В Л Е Н И Е 1
3.2 Я В Л Е Н И Е 2
3.3 Я В Л Е Н И Е З
3.4 Я В Л Е Н И Е 4
3.5 Я В Л Е Н И Е 5
3.6 Я В Л Е Н И Е 6
3.7 Я В Л Е Н И Е 7
3.8 Я В Л Е Н И Е 8
3.9 Я В Л Е Н И Е 9
3.10 Я В Л Е Н И Е 10
3.11 Я В Л Е Н И Е 11

Дійові особи:[ред.]

В о з н ы й Т е т е р в а к о в с к и й.

Г о р п и н а Т е р п и л и х а - вдова старуха.

Н а т а л к а - її донька.

П е т р о - коханець Наталки.

М и к о л а - далекий родич Терпилихи.

М а к о г о н е н к о - виборний села.
Д Е Й С Т В И Е І[ред.]

Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.
Я В Л Е Н И Е 1[ред.]

Наталка (выходит из хаты с ведрами на коромысле, подойдя к реке, ставит ведра на берегу, подходит на край сцены в задумчивости и поет).

№ 1

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;

О, як моє болить серце, а сльози не ллються. (2)

Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,

Тілько тогді і полегша, як нишком поплачу. (2)

Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,

Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде.(2)

Єсть же люди, що і моїй завидують долі,

Чи щаслива та билинка, що росте на полі? (2)

Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?

Тяжко жити без милого і в своїй сторонці. (2)

Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!

Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися. (2)

Полетіла б я до тебе, та крилля не маю,

Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю. (2)

До кого я пригорнуся, і хто приголубить?

Коли тепер того нема, який мене любить. (2)

Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді і горі і проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плачет), забув, що я живу і на світі. Ти був бідним, любив мене - і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються...
Я В Л Е Н И Е 2[ред.]

Наталка и возный

В о з н ы й. Благоденственного і мирного пребиванія! (В сторону). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті.

Н а т а л к а (кланяясь). Здорові були, добродію, пане возний!

В о з н ы й. "Добродію"! "Добродію"! Я хотів би, щоб ти звала мене - теє-то як його - не вишепом'янутим ім'ярек.

Н а т а л к а. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум.

В о з н ы й. Не о сем, галочко, - теє-то як його - хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай:

№ 2

От юних літ не знал я любові,

Не ощущал возженія в крові;

Как вдруг предстал Наталки вид ясний,

Как райский крин, душистий, прекрасний;

Утробу всю потряс;

Кров взволновалась,

Душа смішалась;

Настал мой час!

Настал мой час; і серце все стонеть;

Как камень, дух в пучину зол тонеть.

Безмірно, ах! люблю тя, дівицю,

Как жадний волк младую ягницю.

Твой предвіщаєть зрак

Мні жизнь дражайшу,

Для чувств сладчайшу,

Как з медом мак.

Противні мні Статут і розділи,

Позви і копи страх надоїли;

Несносен мні сингкліт весь бумажний,

Противен тож і чин мой преважний.

Утіху ти подай

Душі смятенной,

Моєй письменной,

О ти, мой рай!

Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моей. Когда би я іміл - теє-то як його - столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап'ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би навосхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.

Н а т а л к а. Бог з вами, добродію! Що ви говорите! Я річі вашей в толк собі не возьму.

В о з н ы й. Лукавиш - теє-то як його - моя галочко! і добре все розумієш. Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу.

Н а т а л к а. Гріх вам над бідною дівкою глумитися; чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.

В о з н ы й. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть - теє-то як його - для любові ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все - теє-то як його - ровняєть. Рци одно слово: "Люблю вас, пане возний!" - і аз, вишеупом'янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою.

Н а т а л к а. У вас єсть пословиця: "Знайся кінь з конем, а віл з волом"; шукайте собі, добродію, в городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте... Ось підіть лиш в неділю або в празник по Полтаві, то побачите таких гарних, що і розказати не можна.

В о з н ы й. Бачив я многих - і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть - теє-то як його - к ним поползновенія. Ти одна заложила ему позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.

Н а т а л к а. Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, що я того і не зрозумію; та і не вірю, щоб так швидко і дуже залюбитись можна.

В о з н ы й. Не віриш? Так знай же, що я тебе давно уже - теє-то як його - полюбив, як тілько ви перейшли жити в нашеє село. Моїх діл околичності, возникающії із неудобних обстоятельств, удерживали соділати признаніє пред тобою; тепер же, читая - теє-то як його - благость в очах твоїх, до формального опреділенія о моєй участі, открой мні, хотя в терміні, партикулярно, резолюцію: могу лі - теє-то як його - без отсрочок, волокити, проторов і убитков получити во вічноє і потомственноє владініє тебе - движимоє і недвижимоє імініє для душі моєй - з правом владіти тобою спокойно, безпрекословно і по своєй волі - теє-то як його - розпоряджать? Скажи, говори, отвічай, отвітствуй, могу лі бить - теє-то як його - мужем пристойним і угодним душі твоєй і тілу?

Н а т а л к а (поет).

Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву,

Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.

Не багата я і проста, но чесного роду,

Не стиджуся прясти, шити і носити воду.

Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,

Як же можеш ти дружиться з простими дівками?

Єсть багацько городянок, вибирай любую;

Ти пан возний - тобі треба не мене, сільськую.

(По окончании пения говорит).

Так, добродію, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім'я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть...

Музыка начинает играть прелюдиум. Наталка задумывается, а возный рассуждает и смешные показывает мины на лице.
Я В Л Е Н И Е З[ред.]

Наталка и возный. И после выборный, показавшись на сцену, поет.

№ 4

Дід рудий, баба руда,

Батько рудий, мати руда,

Дядько рудий, тітка руда,

Брат рудий, сестра руда,

І я рудий, руду взяв,

Бо рудую сподобав.

Ой по горі по Панянці

В понеділок дуже вранці

Ішли наші новобранці;

Поклонилися шинкарці;

А шинкарка на них - морг:

"Іду, братики, на торг".

Ішли ляхи на три шляхи,

А татари на чотири,

Шведи-враги поле вкрили;

Козак в лузі окликнувся -

Швед, татарин, лях здригнувся,

В дугу всякий ізігнувся.

По мере приближекия виборного к оркестру, Наталка подходит к ведрам, берет их и уходит домой.

В о з н ы й. Чи се - теє-то як його - нова пісня, пане виборний?

В ы б о р н ы й. Та се, добродію (кланяется), не пісня, а нісенітниця. Я співаю іногді, що в голову лізе, - вибачайте, будьте ласкаві, я не добачив вас.

В о з н ы й. Нічого, нічого. Відкіль се так? Чи з гостей ідете - теє-то як його?..

В и б о р н ы й. Я іду із дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так. уже, знаєте, не без того, - випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили, та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкріпилися.

В о з н ы й. Не розказовав же пан Щипавка якої новини?

В ы б о р н ы й. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тілько засідателям, но самому комісарові уже не те, як давно було... Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити.

В о з н ы й. Ох! правда, правда; даже і в повітовом суді, і во всіх присутственних містах униніе воспослідовало; малійшая проволочка ілі прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленіє; а взяточок, сиріч - винуждений подарочок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити. Та що і говорить! Тепер і при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на світі.

В ы б о р н ы й. Зате нам, простому народові, добре, коли старшина, богобоязлива і справедлива, не допуска письменним п'явкам кров із нас смоктати... Та куди ви, добродію, налагодились?

В о з н ы й. Я наміревал - теє-то як його - посітити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (вздыхает), остановився побалакати з нею.

В ы б о р н ы й (лукаво). Наталку? А де ж (осматривается) вона?

В о з н ы й. Може, пішла додому.

В ы б о р н ы й. Золото - не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, - яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить.

В о з н ы й. Нічого сказати - теє-то як його - хороша, хороша і уже в такім возрасті...

В ы б о р н ы й. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та іще і бідна. Ніхто і не квапиться.

В о з н ы й. Однако ж я чув, що Наталці траплялись женихи, і восьма пристойнії, наприклад, тахтауловський дячок, чоловік знаменитий басом своїм, ізучен ярмолоя і дуже знаєть печерсько-лаврський напів; другий волосний - теє-то як його - писар із Восьмачок, молодець не убогий і продолжающий службу свою безпорочно скоро год; третій - підканцелярист із суда по імені Скоробреха і многії другії, но Наталка...

В ы б о р н ы й. Що? Одказала? Добре зробила. Тахтауловський дяк п'є горілки багато і уже спада з голосу; волосний писар і підканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевжики обидва і голі, вашеці проше, як хлистики, а Наталці треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умів хліб робити і щоб жінку свою з матір'ю годовав і зодігав.

В о з н ы й. Для чего же неписьменного? Наука - теє-то як його - в ліс не йде; письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак. Я скажу за себе: правда, я - теє-то як його - письменний, но по благості всевишнього єсмь чоловік, а по милості дворян -- возний, і живу хоть не так, як люди, а хоть побіля людей; копійка волочиться і про чорний день іміється. Признаюсь тобі, як приятелю, буде чим і жінку - теє-то як його - і другого кого годовати і зодігати.

В ы б о р н ы й. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не нависла? Хіба хочете, щоб вам на весіллі сю пісню співали? Ось слухайте.

(Виборный поет)

№ 5

Ой під вишнею, під черешнею

Стояв старий з молодою, як із ягодою. (2)

І просилася, і молилася:

"Пусти мене, старий діду, на улицю погулять!" (2)

"Ой я й сам не піду, і тебе не пущу:

Хочеш мене, старенького, да покинути. (2)

Ой не кидай мене, моя голубочко,

Куплю тобі хатку, і ще сіна жатку,

І ставок, і млинок, і вишневий садок". (2)

"Ой не хочу хатки, ані сіна жатки,

Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. (2)

Ой ти, старий дідура, і зогнувся, як дуга,

А я, молоденька, гуляти раденька". (2)

В о з н ы й. Коли другії облизня поймають, то і ми остерегаємся. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сіє, і я собі на умі.

В ы б о р н ы й. А вам що до Наталки? Будто всі дівки на неї похожі? Не тілько світа, що в вікні; сього дива повно на світі! Та до такого пана, як ви, у іншої аж жижка задрижить!

В о з н ы й (в сторону). Признаюсь йому в моєй любві к Наталці. Послухай, пане виборний! Нігде - теє-то як його - правди дівати, я люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм, не могу без неї жити, так її образ - теє-то як його - за мною і слідить. Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моєм припадці?

В ы б о р н ы й. А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець. Стара Терпилиха не зсунулась іще з глузду, щоб вам одказати.

В о з н ы й. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як то кажуть, надогад буряків -- теє-то як його -- так де! Ні приступу!

В ы б о р н ы й. Що ж вона говорить, чим одговорюється і що каже?

В о з н ы й. Она ізлагаєть нерезоннії - теє-то як його - причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном; себе бідною, а мене багатим; себе простою - теє-то як його - а мене возним; і рішительний приговор учинила - що я їй, а она мні не рівня - теє-то як його.

В ы б о р н ы й. А ви ж їй що?

В о з н ы й. Я їй пояснил, що любов все равняєть.

В ы б о р н ы й. А вона ж вам що?

В о з н ы й. Що для мене благопристойніє панночка, ніж простая селянка.

В ы б о р н ы й. А ви ж їй що?

В о з н ы й. Що она - теє-то як його - одна моя госпожа.

В ы б о р н ы й. А вона ж вам що?

В о з н ы й. Що она не вірить, щоб так дуже - теє-то як його - можна полюбити.

В ы б о р н ы й. А ви ж їй що?

В о з н ы й. Що я її давно люблю.

В ы б о р н ы й. А вона ж вам що?

В о з н ы й. Щоб я одв'язався од неї.

В ы б о р н ы й. А ви ж їй що?

В о з н ы й (с жаром). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс - теє-то як його - Наталка утекла, а я з тобою остався.

В ы б о р н ы й.Ой ви, письменні! Вгору деретеся, а під носом нічого не бачите: Наталка обманьовала вас, коли говорила, що ви їй не рівня. У неї не те на серці...

В о з н ы й. Не те? А що ж би такеє?

В ы б о р н ы й. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покійний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів три або чотири; з нею вигодовавсь і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат з сестрою. Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмистрами -- пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисел і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; послі, як не стало і посліднього сього робітника, Терпило зовсім ізвівся; в бідності умер і без куска хліба оставив жінку і дочку.

В о з н ы й. Яким же побитом - теє-то як його - Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селі?

В ы б о р н ы й. У Терпила в городі на Мазурівці був двір - гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте.

В о з н ы й. А вишереченний Петро де - теє-то як його - обрітається?

В ы б о р н ы й. Бог же його зна. Як пішов з двора, то мов в воду упав, і чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує.

В о з н ы й. Наталка неблагорозумна: любить такого чоловіка, которго - теє-то як його - можеть бить, і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі.

В ы б о р н ы й. Або, як той грек мовляв: "Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник"... А я все-таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться.

В о з н ы й. Сердечний приятелю! Візьмися у Наталки і матері хожденіе іміти по моєму сердечному ділу. Єжелі виіграєш - теє-то як його - любов ко мні Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то не пожалію - теє-то як його - нічого для тебе. Вір - без дані, без пошлини, кому хочеш, позов заложу і контроверсії сочиню, - божусь в том - єже-єй! єй!

В ы б о р н ы й (немного подумав). Що ж? Спрос не біда. Тут зла ніякого нема. Тілько Наталка не промах!.. О, розумна і догадлива дівка!

В о з н ы й. Осмілься! Ти умієш увернутись - теє-то як його - хитро, мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради.

В ы б о р н ы й. Для обману? Спасибі за се! Брехать і обманьовать других - од бога гріх, а од людей сором.

В о з н ы й. О, простота, простота! Хто тепер - теє-то як його - не брешеть і хто не обманиваєть? Повір мні: ежелі б здесь собралося много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів і воскликнул: "Брехуни і обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!.." - єй-єй, всі присіли би к землі совісті ради. Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближніх, а то біда - теє-то як його - що часто лжем ілі ради своєй ви годи, ілі на упад других.

В ы б о р н ы й. Воно так, конечне, всі люди грішні, однако ж...

В о з н ы й. Що "однако ж"? Всі грішні, та іще і як!.. І один другого так обманюють, як того треба, і як не верти, а виходить - кругова порука. Слухай. (Поет).

№ 6

Всякому городу нрав і права,

Всяка імієть свой ум голова,

Всякого прихоті водять за ніс, | (2)

Всякого манить к наживі свій біс.! |

Лев роздираєть там волка в куски,

Тут же волк цапа скубе за виски;

Цап в огороді капусту псує: | (2)

Всякий з другого бере за своє. |

Всякий, хто вище, то нижчого гне, -

Дужий безсильного давить і жме,

Бідний багатого певний слуга, | (2)

Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. |

Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,

Хто не лукавить, то ззаду сидить;

Всякого рот дере ложка суха - | (2)

Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха? |

В ы б о р н ы й. Воно так! Тілько великим грішникам часто і даром проходить, а маленьким грішникам такого задають бешкету, що і старикам невпам'ятку. Добре, пане возний, я вас поважаю і зараз іду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого веде, - може, воно і добре буде, коли ваша доля щаслива.

Дузт № 7

Возныйи виборний

Ой доля людськая - доля єсть сліпая!

Часто служить злим, негідним і їм помагає. (2)

Добрі терплять нужду, по миру товчуться,

І все не в лад їм приходить, за що не возьмуться. (2)

До кого ж ласкава ся доля лукава,

Такий живе як сир в маслі, спустивши рукава. (2)

Без розума люди в світі живуть гарно,

А з розумом та в недолі вік проходить марно. (2)

Ой доле людськая, чом ти не правдива,

Що до інших дуже гречна, а до нас спесива. (2)

(По окончании пения уходят).

Сцена переменяется й представляет внутреннось хаты Терпилихи.
Я В Л Е Н И Е 4[ред.]

Терпилиха прядет, Наталка шьет.

Т е р п и л и х а. Ти оп'ять чогось сумуєш, Наталко! Оп'ять щось тобі на думку спало?..

Н а т а л к а. Мені з думки не йде наше безталання.

Т е р п и л и х а. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свій на Мазурівці, покинули Полтаву і перейшли сюди жити; покойний твій батько довів нас до сього.

Н а т а л к а. І, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старості, а умерти бідним; він не виноват.

Т е р п и л и х а. Лучче б була я умерла: не терпіла б такої біди, а більше через твою непокорность.

Н а т а л к а (оставляя роботу). Через мою непокорность ви біду терпите? Мамо!

Т е р п и л и х а. Аякже? Скілько хороших людей сватались за тебе - розумних, зажиточних і чесних, а ти всім одказала; скажи, в яку надежду?

Н а т а л к а. В надежду на бога. Лучче посідію дівкою, як піду замуж за таких женихів, як на мені сватались. Уже нічого сказать - хороші люди!

Т е р п и л и х а. А чому й ні? Дяк тахтауловський чом не чоловік? Він і письменний, розумний і не без копійки. А волосний писар і підканцелярист Скоробрешенко - чому не люди? Кого ж ти думаєш -може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, - мала б вічний хліб; була б перше дячихою, а послі і попадею.

Н а т а л к а. Хотя б і протопопшею, то бог з ним! Нехай вони будуть розумні, багаті і письменнійші од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх і коли мені вони осоружні!.. Та і всі письменні - нехай вони собі тямляться!

Т е р п и л и х а. Знаю, чом тобі всі не люб'язні; Петро нав'яз тобі в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нім ні слуху нема, ні послушанія.

Н а т а л к а. Так що ж? Адже і він об нас нічого не чує, та ми живемо; то і він жив і так же пам'ятує об нас, та боїться вернуться.

Т е р п и л и х а. Ти не забула, як покійний твій батько напослідок не злюбив Петра і, умираючи, не дав свого благословенія на твоє з ним замужество; так і мого ніколи не буде.

Н а т а л к а (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет).

№ 8

Ой мати, мати! Серце не вважає,

Кого раз полюбить, з тим і умирає. (2)

Лучче умерти, як з немилим жити,

Сохнуть з печалі, щодень сльози лити. (2)

Бідность і багатство - єсть то божа воля;

З милим їх ділити - єсть щаслива доля. (2)

Ой хіба ж я, мати, не твоя дитина,

Коли моя мука тобі буде мила? (2)

І до мого горя ти жалю не маєш,

Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!.. (2)

(Пропевши, говорит).

О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй! (Плачет).

Т е р п и л и х а (с чувством). Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобі не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж він? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; він не лежень, трудящий, з ним обідніти до злиднів не можна. Але що ж! Хто відає - може, де запропастився, а може, і одружився де, може, забув і тебе. Тепер так буває, що одну нібито любить, а о другій думає.

Н а т а л к а. Петро не такий; серце моє за його ручається, і воно мені віщує що він до нас вернеться. Якби він знав, що ми тепер так бідні - о, з кінця світа прилинув би до нас на помощ.

Т е р п и л и х а. Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в світі, та і о Петрі так думай. А лучче, якби ти була мені покорна і мене послухала.

№ 9

Чи я тобі, дочко, не добра желаю,

Коли кого зятем собі вибираю?

Ой дочко, дочко! що ж мні начати?

Де ж люб'язного зятя достати?

Петро десь блукає, може, оженився,

Може, за тобою не довго журився.

Ой дочко, дочко! що ж мні начати,

Де ж люб'язного зятя достати?

По старості моїй живу через силу,

Не дождавшись Петра, піду і в могилу.

Ой дочко, дочко... и проч.

Тебе ж без приюту, молоду дитину,

На кого оставлю, бідну сиротину?

Ой дочко, дочко... й проч.

Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я віку: бідность, сльози і перебори твої положать мене в домовину. (Плачет).

Н а т а л к а. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати.

Т е р п и л и х а. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на світі! Прошу тебе: викинь Петра з голови - і ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вікна, чи не йде хто до нас?

(Уходит).

Я В Л Е Н И Е 5[ред.]

Наталка (одна)

Трудно, мамо, викинуть Петра із голови, а іще трудніше із серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж - для покою матері треба все перенести. Скроплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої і буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив'яжуться; возному так одрізала, що мусить одчепитися; більше, здається, нема на приміті. А там... ох!.. Серце моє чогось щемить... (Приметя приближение к двери, садигся за роботу).

Я В Л Е Н И Е 6[ред.]

Наталка, Терпилиха и выборный.

В ы б о р н ы й. Помагай-бі, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?

Н а т а л к а. Ат, живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче той не вскубне.

Т е р п и л и х а. На нас, бідних і безпомощних, як на те похиле дерево, і кози скачуть.

В ы б о р н ы й. Хто ж тобі виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то і мала, хто вас обороняв би.

Т е р п и л и х а. Я сього тілько і хочу, так що ж...

В ы б о р н ы й. А що такеє? Може, женихів нема, абощо? А може, Наталка?..

Т е р п и л и х а. То бо то і горе! Скілько не траплялись і хороші людці, так: "Не хочу та й не хочу!"

В ы б о р н ы й. Дивно мені та чудно, що Наталка так говорить; я ніколи б од її розуму сього не ждав.

Н а т а л к а. Так то вам здається, а ніхто не віда, хто як обіда.

Т е р п и л и х а. От так все вона - приговорками та одговорками і вивертається; а до того іще як придасть охання та сльоз, то я і руки опущу.

В ы б о р н ы й. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дівка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не із города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою і вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, інший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли і воєнний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послі і на їх ніхто не гляне.

Н а т а л к а. Не рівняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую і не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Чи уже ж ви хочете спхнути мене із мосту та в воду?

В ы б о р н ы й. Правда, замуж вийти - не дощову годину пересидіти; але мені здається, якби чоловік надежний трапився, то б не треба ні для себе, ні для матері йому одказовать; ви люди не багаті.

Т е р п и л и х а. Не багаті! Та така бідність, таке убожество, що я не знаю, як дальше і на світі жити!

Н а т а л к а. Мамо! Бог нас не оставить: єсть і біднійші од нас, а живуть же.

Т е р п и л и х а. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх!

Н а т а л к а. Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому і кусок черствого хліба смачніший од м'ягкой булки, неправдою нажитої.

Т е р п и л и х а. Говори, говори! А на старості гірко терпіти нужду і во всім недостаток. (К выборному). Хоть і не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина; вона обіщала для мого покою за першого жениха, аби б добрий, вийти замуж.

В ы б о р н ы й. Об розумі і добрім серці Наталки нічого і говорити; всі матері приміром ставлять її своїм дочкам. Тілько нігде правди дівати, трудненько тепер убогій дівці замуж вийти; без приданого, хоть будь вона мудрійша од царя Соломона, а краща од прекрасного Іосифа, то може умерти сідою панною.

Т е р п и л и х а. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалій послі на себе, а не на другого кого.

Н а т а л к а (вздыхает). Я і так терплю горе!

В ы б о р н ы й. Та можна вашому горю і пособити; (лукаво) у мене єсть на приміті чолов'яга і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав.

Н а т а л к а (в сторону). От і біда мені!

Т е р п и л и х а. Жартуєте, пане виборний!

В ы б о р н ы й. Без жартів, знаю гарного жениха для Наталки. А коли правду сказати, то я і прийшов за його поговорити з вами, пані Терпилихо.

Н а т а л к а (с нетерпением), А хто такий той жених?

В ы б о р н ы й. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаєте... Чим же не чоловік?

Н а т а л к а. Возний? Чи він же мені рівня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний!

Т е р п и л и х а. Я так привикла к своєму безталанню, що боюся і вірити, щоб була сьому правда.

В ы б о р н ы й. З якого ж побиту мені вас обманьовати? Возний Наталку полюбив і хоче на ній женитись; що ж тут за диво? Ну, скажіте ж хутенько, як ви думаєте?

Т е р п и л и х а. Я душею рада такому затеві.

В ы б о р н ы й. А ти, Наталко?

Н а т а л к а. Бога бійтесь, пане виборний! Мені страшно і подумати, щоб такий пан - письменний, розумний і поважний - хотів на мені женитись. Скажіте мені перше, для чого люди женяться?

В ы б о р н ы й. Для чого? Для того... а ти буцім не знаєш?

Н а т а л к а. Мені здається, для того, щоб завести хазяйство і сімейство; жити люб'язно і дружно; бути вірними до смерті і помагати одно другому. А пан, которий жениться на простій дівці, чи буде її вірно любити? Чи буде їй щирим другом до смерті? Йому в голові і буде все роїтися, що він її виручив із бідності, вивів в люди і що вона йому не рівня; буде на неї дивитися з презирством і обходитися з неповагою, і у пана така жінка буде гірше наймички... буде крепачкою.

Т е р п и л и х а. От так вона всякий раз і занесе, та й справляйся з нею. Коли на те пішло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкова.

В ы б о р н ы й. Петро? Де ж він? А скілько років, як він пропада?

Т е р п и л и х а. Уже років трохи не з чотири.

В ы б о р н ы й. І Наталка так обезглузділа, що любить за пропастившогося Петра? І Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рідну свою при старості, в убожестві, всякий час з заплаканими очима і туж-туж умираючу од голодної смерті, - не зжалиться над матір'ю? А ради кого? Ради пройдисвіта, ланця, що, може, де в острозі сидить, може, умер або в москалі завербовався!..

В продолжение сего монолога мать й дочь плачут.

№ 10

В ы б о р н ы й.

Ей, Наталко, не дрочися! (2)

Т е р п и л и х а.

Та пожалій рідной,

Мене, старой, бідной,

Схаменися!

Н а т а л к а.

Не плач, мамо, не журися! (2)

В ы б о р н ы й.

Забудь Петра-ланця,

Пройдоху-поганця, -

Покорися!

Т е р п и л и х а.

Будь же дочко, мні неслушна!

Н а т а л к а.

Тобі покоряюсь,

На все соглащаюсь

Прямодушно.

В с е т р о є.

Де згода в сімействі, де мир і тишина,

Щасливі там люди, блаженна сторона.

Їх бог благословляєть,

Добро їм посилаєть,

І з ними вік живеть.

Т е р п и л и х а. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця, покорность твоя жизні і здоров'я мені придаєть. За твою повагу і любов до мене бог тебе не оставить, моє дитятко!

Н а т а л к а. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, і коли мені бог поможеть осушити твої сльози, то я найщасливіша буду на світі, тілько...

В ы б о р н ы й. А все-таки "тілько"! Вже куда не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, - мовчи та диш!

Т е р п и л и х а. Так, дочко моя! Коли тобі що і наверзеться на ум, то подумай, для кого і для чого виходиш за возного замуж.

Н а т а л к а. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тілько щоб не спішили з весіллям.

В ы б о р н ы й. А нащо ж і одкладовать в довгий ящик; адже ми не судді.

Т е р п и л и х а. Да треба ж таки прибраться к весіллю: хоть рушники і єсть готові, так іще дечого треба.

В ы б о р н ы й. Аби рушники були, а за прибори на весілля не турбуйтеся: наш возний - чоловік, не взяв його кат - на свій кошт таке бундючне весілля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодня зробимо сватання, і ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собі з паном женихом і за весілля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости прийдуть! Пам'ятуй, що ти обіщала матері. Прощайте, прощайте!

Т е р п и л и х а. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас бог за вашу приязнь.

(Уходит вместе с выборньм).

Я В Л Е Н И Е 7[ред.]

Наталка (одна)

Не минула мене лиха година; возний гірше реп'яха причепився. А здається, що Макогоненко до всей біди привідця. Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати? Кого просити? Горе мені! Добрі люди, помогіте мені, пожалійте мене! А я од всього серця жалію об дівках, які в такій біді, як я тепер. (Становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит), Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навіки... (Встает и поет).

Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?

Чого ж і я смутна тепер, чи не мати била? (2)

Мене ж мати та не била - самі сльози ллються;

Од милого людей нема, од нелюба шлються. (2)

Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!

Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку. (2)

Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!

За нелюбом коли буду, то мушу пропасти. (2)

0

6

Д Е Й С Т В И Е II[ред.]

Театр представляет прежнюю улицу.

Я В Л Е Н И Е 1[ред.]

Микола (один).

Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота - без роду, без племені, без талану і без приюту. Що робить - і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думает). Одважусь в пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негіднійші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють. Заспіваю лиш пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.

№ 12

Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві,

Туман поле покриває, мати сина виганяє.

"Іди, сину, іди, сину, пріч од мене,

Нехай тебе орда возьме, нехай тебе орда возьме".

"Мене, мати, мене, мати, орда знає,

В чистім полі об'їжджає, в чистім полі об'їжджає".

"Іди, сину, іди, сину, пріч од мене,

Нехай тебе ляхи возьмуть, нехай тебе ляхи возьмуть".

"Мене, мати, мене, мати, ляхи знають,

Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають".

"Іди сину, іди, сину, пріч од мене,

Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме".

"Мене, мати, мене, мати, турчин знає,

Сріблом, злотом наділяє, сріблом, злотом наділяє".

"Іди, сину, іди, сину, пріч од мене,

Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме".

"Піду, мати, москаль мене добре знає,

Давно уже підмовляє, давно мене підмовляє.

У москаля, у москаля добре жити,

Будем татар, турків бити, будем татар, турків бити".

Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити. Тілько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висоватись; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись.

Я В Л Е Н И Е 2[ред.]

Петро и Микола.

П е т р о (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).

№ 13

Сонце низенько,

Вечір близенько,

Спішу до тебе,

Лечу до тебе,

Моє серденько!

Ти обіщалась

Мене вік любити,

Ні з ким не знаться

І всіх цураться,

А для мене жити.

Серденько моє,

Колись ми обоє

Любились вірно,

Чесно, примірно

І жили в покої.

Ой, як я прийду,

Тебе не застану,

Згорну я рученьки

Згорну я білії

Та й нежив стану...

М и к о л а (в сторону). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий.

П е т р о (в сторону). Яке се село? Воно мені не в приміту.

М и к о л а (подходя к Петру) Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешній.

П е т р о. Ні, пане брате.

М и к о л а. Відкіль же ти?

П е т р о. Я?.. (С улыбкою). Не знаю, як би тобі і сказати - відкіль хочеш...

М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того міста, де родився?

П е т р о. О, запевне не забув, бо і вовся не знаю.

М и к о л а. Та що ж ти за чоловік?

П е т р о. Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву.

М и к о л а. Може, у тебе родичі єсть в Полтаві або знакомі?

П е т р о. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?

М и к о л а. Так ти, бачу, такий, як і я - безприютний.

П е т р о. Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут.

М и к о л а. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити.

П е т р о. Правда твоя, брате; но я, благодареніє богу, до сього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь моїм приятелем...

Я В Л Е Н И Е З[ред.]

Те же й возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковнм платком.

Выборный - в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье.

Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною.

Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборньй громко говорит в дверь Терпилихи.

В ы б о р н ы й. Та ну-бо, Борисе, іди з нами! Мені до тебе діло єсть.

Т е р п и л и х а (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.

В ы б о р н ы й. Та надворі швидше провітриться.

Т е р п и л и х а. В хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить.

В ы б о р н ы й. За всі голови! (Отходит от двери). Не стидно, хоть на сватанні і через край смикнув окаянної варенухи (Увидя Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся із города?

В о з н ы й. Не обрітається лі в городі новинок каких курйозних?

В ы б о р н ы й. Адже ти був на базарі - що там чути?

М и к о л а. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новин; там так старі доми ламають, та улиці застроюють новими домами, та кришки красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило.

В о з н ы й. Дивитись мило, а слухати, що міщанство і купечество говорить, чи мило, чи ні?

В ы б о р н ы й. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегідь деревом, досками і дранню. Од того і тяжко. Ви думаєте, весело і старшині принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нігде дітись, коли треба управлятись.

В о з н ы й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так і те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж і строїть.

М и к о л а. Інші хати такі були, що якби не веліли порозламовати, то б од вітру самі попадали і подавили б своїх хазяїнів. Коли прислухатись, хто більше гримає на сю перестройку, то одні тузи, багачі. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж і город буде, мов мак цвіте! Якби покойні шведи, що згинули під Полтавою, повставали, то б тепер не пізнали Полтави!

В о з н ы й. По крайній мірі - теє-то як його - чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах і - теє-то як його - о жалобах і позвах?

В ы б о р н ы й. Та що його питати: він по городу гав ловив та витрішки продавав... (К Миколе). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш - він заручився.

М и к о л а. Поздоровляю вас, добродію... А з ким же бог привів?

В о з н ы й. З найкращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею.

В ы б о р н ы й. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя). А се що за парубок?

М и к о л а. Се мій знакомий; іде із Коломака в Полтаву на заробіток.

В о з н ы й. Хіба-разві - теє-то як його - із Коломака через наше село дорога в город?

П е т р о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.

Выборный и возный уходят.
Я В Л Е Н И Е 4[ред.]

Петро и Микола.

П е т р о. Се старший в вашім селі?

М и к о л а. Який чорт; він живе тілько тут; бач, возний - так і бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!

П е т р о. А то, другий?

М и к о л а. То виборний Макогоненко; чоловічок і добрий був би, так біда - хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

П е т р о. Так він штука! Кого ж вони висватали?

М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бідна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялись.

П е т р о (в сторону). На Наталці!.. (Успокоясь). Но Наталка не одна на світі. (К Миколе). Так, видно, Наталка багата, хороша і розумна?

М и к о л а. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тілько не багата. Вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.

П е т р о. Де ж вони перше жили?

М й к о л а. В Полтаві.

П е т р о (с ужасом). В Полтаві!..

М и к о л а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

П е т р о. Миколо, братику мій рідний! Скажи по правді: чи давно уже Наталка з матір'ю тут живуть і як вони прозиваються?

М и к о л а. Як тут вони живуть... (Говорит протяжно, как будто в мислях рассчитывает время), Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька.

П е т р о (вскрикивает). Так він умер!

М и к о л а. Що з тобою робиться?

П е т р о. Нічого, нічого... Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

М и к о л а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка - Наталка.

Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.

М и к о л а (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит), Я не знаю, хто ти, і тепер не питаюся, тілько послухай:

№ 14

Вітер віє горою,

Любивсь Петрусь зо мною,

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице біле, чорний ус! (2)

Полюбила Петруся

І сказати боюся,

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице біле, чорний ус! (2)

А за того Петруся

Била мене матуся,

Ой, лихо, не Петрусь... (2)

Де ж блукає мій Петрусь,

Що і досі не вернувсь?

Ой, лихо, не Петрусь... (2)

Я хоть дівка молода,

Та вже знаю, що біда.

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице біле, чорний ус! (2)

А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра).

П е т р о. Так, угадав!.. Я - той нещасний Петро, якому Наталка припівала сю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер...

М и к о л а. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо, може, і не її засватали.

П е т р о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі довідаться о сватанні Наталки? Нехай буду знати свою долю.

М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Та скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?

П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі. Нащо їй вспоминати об тім, якого так легко забула!

М и к о л а. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе).

Я В Л Е Н И Е 5[ред.]

Петро (один).

Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тогді і любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки; но вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що сосідові все удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано. (Поет).

№ 15

У сосіда хата біла,

У сосіда жінка мила,

А у мене ні хатинки, | (2)

Нема щастя ані жінки. |

За сосідом молодиці,

За сосідом і вдовиці,

I дівчата поглядають, - | (2)

Всі сосіда полюбляють. |

Сосід ранше мене сіє, -

У сосіда зеленіє,

А у мене не орано | (2)

І нічого не сіяно. |

Всі сосіда вихваляють,

Всі сосіда поважаюсь;

А я марно часи трачу, | (2)

Один в світі - тілько плачу. |

Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит.

Я В Л Е Н И Е 6[ред.]

Петро и выборный.

В ы б о р н ы й. Ти, небоже, і співака добрий.

П е т р о. Не так, щоб дуже - от аби-то.

В ы б о р н ы й. Скажи ж мені, відкіль ти ідеш, куда і що ти за чоловік?

П е т р о. Я собі бурлака; шукаю роботи по всіх усюдах і тепер іду в Полтаву.

В ы б о р н ы й. Де ж ти бував, що ти видав і що чував?

П е т р о. Довго буде все розказовати. Був я і у моря; був на Дону, був на лінії, заходив і в Харков.

В ы б о р н ы й. І в Харкові був? Лепський то десь город?

П е т р о. Гарний город; там всього доброго єсть, я і в театрі був.

В ы б о р н ы й. Де? В театрі? А що се таке театр, город чи містечко?

П е т р о. Ні, се не город і не містечко, а в городі вистроєний великий будинок. Туда ввечері з'їжджаються пани і сходяться всякі люди, хто заплатити може, і дивляться на комедію.

В ы б о р н ы й. На комедію (знак удивления.) Ти ж бачив, пане брате, сю комедію, яка вона?

П е т р о. І не раз бачив. Се таке диво - як побачиш раз, то і вдруге схочеться.

Я В Л Е Н И Е 7[ред.]

Те же и возный.

В о з н ы й. Що ти тут, старосто мій, - теє-то як його - розглагольствуєш з пришельцем?

В ы б о р н ы й. Та тут диво, добродію; сей парняга був у театрі та бачив і комедію і зачав було мені розказовати, яка вона, та ви перебили.

В о з н ы й. Комедія, сиріч, лицедійство. (К Петру). Продолжай, вашець...

П е т р о. На комедії одні виходять - поговорять, поговорять та й підуть; другі вийдуть - те ж роблять; деколи під музику співають, сміються, плачуть, лаються, б'ються, стріляються, колються і умирають.

В ы б о р н ы й. Так таке то комедія? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смерті; нехай їй всячина!..

В о з н ы й. Они не убиваються і не умирають - теє-то як його - настояще, а тілько так удають іскусно і прикидаються мертвими. О, якби справді убивалися, то б було за що гроші заплатити!

В ы б о р н ы й. Так се тілько гроші видурюють! Скажи ж, братику, яке тобі лучче всіх полюбилось, як каже пан возний, лицемірство?

В о з н ы й. Не лицемірство, а лицедійство.

В ы б о р н ы й. Ну, ну! Лицедійство...

П е т р о. Мені полюбилась наша малоросійська комедія; там була Маруся, був Климовський, Прудиус і Грицько.

В ы б о р н ы й. Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили.

П е т р о. Співали московські пісні на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.

В ы б о р н ы й. Москаль? Нічого ж і говорити! Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.

П е т р о. Климовський був письменний, компоновав пісні і був виборний козак: служив в полку пана Кочубея на баталії з шведами під нашою Полтавою.

В о з н ы й. В полку пана Кочубея? Но в славнії полтавськії времена - теє-то як його - Кочубей не бил полковником і полка не іміл; ібо і пострадавший от ізверга Мазепи за вірность к государю і отечеству Василій Леонтійович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.

В ы б о р н ы й. Так се так не во гнів сказати: буки-барабан-башта, шануючи бога і вас.

В о з н ы й. Великая неправда виставлена пред очі публичності. За сіє малоросійськая літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту.

П е т р о. Там і Іскру почитують.

В о з н ы й. Іскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським і пострадал вмісті з Кочубеєм, мало не за год до Полтавськой баталії; то думать треба, що і полк не ему принадлежал во врем'я сраженія при Полтаві.

П е т р о. Там Прудиуса і писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нібито царську казну затаїли.

В о з н ы й. О, се діло возможне і за се сердиться не треба. В сім'ї не без виродка - теє-то як його. Хіба єсть яка земля, праведними Іовами населена? Два плута в селі і селу безчестям не роблять, а не тілько цілому краєві.

В ы б о р н ы й. От то тілько нечепурне, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір'я нашого. Коли не піп...

В о з н ы й (перебивая). Полно, довольно, годі, буде балакати. Тобі яке діло до чужого хисту? Ходім лиш до будущої моєї тещі. (Уходят.)

Я В Л Е Н И Е 8[ред.]

Петро (один).

Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив більше всього на світі; для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для которої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збивав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічно! І коли сам бог благословив мої труди, Наталка тогді достається другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (Поет).

№ 16

Та йшов козак з Дону, та з Дону додому,

Та з Дону додому, та сів над водою.

Сівши над водою, проклинає долю:

Ой доле, ти, доле, доле моя злая!

Доле моя злая, чом ти не такая!

Чом ти не такая, як доля чужая?

Другим даєш лишнє, мене ж обижаєш,

І що мені миле, і те однімаєш.

Не спасибі долі, коли козак в полі,

Бо коли він в полі, тогді він на волі.

Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мні в поле,

Тогді б ти згадала, кого обижала.

Я В Л Е Н И Е 9[ред.]

Петро и Микола.

П е т р о. А що, Миколо! яка чутка?

М и к о л а. Не успів нічого і спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщала на час сюда вийти.

П е т р о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

М и к о л а. Я кликну тебе, коли треба буде.

Петро прячется

Я В Л Е Н И Е 10[ред.]

Микола и Наталка.

Н а т а л к а (выходя поспешно). Що ти хотів сказати мені Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються.

М и к о л а. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?

Н а т а л к а (печально). Посватана... Що ж робить, не можна більше сопротивлятися матері. Я і так скілько одвильовалася і всякий раз убивала її своїм одказом.

М и к о л а. Ну, що ж? Возний - не взяв його враг - завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже?

Н а т а л к а (с упреком). Миколо, Миколо! Не гріх тобі тепер надо мною сміятись! Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав. його, пожалів би і мене, і його.

М и к о л а. Петра? (Поет).

Що за того Петруся

Била мене матуся.

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице біле, чорний ус.

Н а т а л к а (заплакав). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Помолчав, указывает на реку). Бачиш Ворскло?.. Або там, або ні за ким.

М и к о л а (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.

Н а т а л к а. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і совсім не тим став, що був.

М и к о л а. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.

Н а т а л к а. Ти чорт знаєть що верзеш, піду лучче додому. (Хочет уйти).

М и к о л а (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв'яжись од мене.

Н а т а л к а. Говори ж - що такеє?

М и к о л а. Хочеш бачити Петра?

Н а т а л к а. Що ти? Перехрестись! Де б то він взявся?

М и к о л а. Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного.

Н а т а л к а. Чого ж йому боятись? Нам не гріх побачитись, я іще не вінчана... Та ти обманюєш!..

М и к о л а. Не обманюю - приглядайся! Петре, явись!

Наталка при появлении Петра вскрикивает: "Петро!" Петро вскрикивает: "Наталка!", оба стремятся друг к другу, обнимаются.

Немая сцена.

М и к о л а (поет),

Поблукавши, мій Петрусь

До мене оп'ять вернувсь.

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице біле, чорний ус.

П е т р о. Наталко! В який час тебе я встрічаю!.. І для того тілько побачились, щоб навіки розлучитись.

Н а т а л к а. О Петре! Скілько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе і затим не питаюся, чи іще ти любиш мене, а за себе - божусь...

М и к о л а (перебивает). Об любові поговорите другим разом, ліпшим часом; а тепер поговоріте, як з возним розв'язаться.

Н а т а л к а. Не довго з ним розв'язаться: не хочу, не піду, та й кінці в воду!

П е т р о. Чи добре так буде? Твоя мати...

Н а т а л к а (перебивает). Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися.

П е т р о. Возний - пан, чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам з матір'ю треба подпори і защити, а я через себе ворогів вам прибавлю, а не помощ подам.

Н а т а л к а. Петре! Не так ти думав, як одходив!

П е т р о. Я одинаковий, як тогді був, так і тепер, і скажу тобі, що і мати твоя не согласиться проміняти багатого зятя на бідного.

М и к о л а. Трохи Петро неправду говорить.

Н а т а л к а. Одгадую своє нещастя! Петро більше не любить мене і йому нужди мало, хоть би я і пропала. От яка тепер правда на світі!

№ 17

Н а т а л к а.

Підеш, Петре, до тієї, яку тепер любиш,

Перед нею мене, бідну, за любов осудиш.

П е т р о.

Я другої не полюбив і любить не буду,

Тебе ж, моє серденятко, по смерть не забуду.

О б а в м е с т е.

Н а т а л к а

Коли б любив по-прежньому,

То б не мав цураться;

Не попустив свою милу

Другому достаться.

П е т р о

Люблю тебе по-прежньому,

Не думав цураться;

Не попущу мою милу

Другому достаться.

Н а т а л к а.

Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладію,

Коли Петро мій не буде, то смерть заподію.

П е т р о.

Коли вірно Петра любиш, так живи для його,

Молись богу, моя мила, не страшись нікого.

О б а.

Бог поможе серцям вірним пережити муки;

Душі наші з'єдинились, з'єдинить і руки.

М и к о л а. Так, Наталко! Молись богу і надійся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як і щастя на вашій стороні буде.

Н а т а л к а. Я давно уже поклялась і тепер клянусь, що кромі Петра ні за ким не буду. У мене рідна мати - не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.

П е т р о. Дай боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.

Н а т а л к а. Петре! Любиш ти мене?

П е т р о. Ти все-таки не довіряєш? Люблю тебе більше, як самого себе.

Н а т а л к а. Дай же мені свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя.

М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тілько не здригнулась, но і другого піддержує. (К Наталке). За се заспіваю тобі пісню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно і без тебе славне. (Поет).

№ 18

Ворскло річка

Невеличка,

Тече здавна,

Дуже славна

Не водою, а войною,

Де швед поліг головою.

Ворскло зріло

Славне діло:

Як цар білий,

Мудрий, смілий,

Побив шведську вражу силу

І насипав їм могилу.

Козаченьки

З москалями

Потішились

Над врагами,

Добре бившись за Полтаву

Всій Росії в вічну славу!

П е т р о. Отже ідуть...

М и к о л а. Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і буде великий грім.

Я В Л Е Н И Е 11[ред.]

Те же, возный, выборный и Терпилиха.

В ы б о р н ы й. Що ви тут так довго роздабарюєте?

В о з н ы й. О чем ви - теє-то як його -- бесідуєте?

Т е р п и л и х а (увидя Петра). Ох, мені лихо!

Н а т а л к а. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

Т е р п и л и х а. Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара!

П е т р о. Ні, се не мара, а се я - Петро, і тілом, і душею.

В о з н ы й (к виборному). Що се за Петро?

В ы б о р н ы й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчпн любезний, пройдисвіт, ланець.

В о з н ы й (к Петру). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б - теє-то як його - убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишній.

Н а т а л к а. Почому ж він лишній?

Т е р п и л и х а. І відомо - лишній, коли не в час пришов хати холодити.

П е т р о. Я вам ні в чім не помішаю, кінчайте з богом те, що начали.

Н а т а л к а. Не так-то легко можна окончпти те, що вони начали.

В о з н ы й. А по какой би то такой резонной причині?

Н а т а л к а. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.

В о з н ы й. Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч - теє-то як його - ти одружилася зо мною.

Н а т а л к а. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.

В о з н ы й (к Терпилихе). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя - теє-то як його - нарушаеть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.

В ы б о р н ы й. О, так! так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.

Т е р п и л и х а (со страхом). Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжіте і до вінця ведіте.

Н а т а л к а. Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.

М и к о л а. Що то тепер скажуть?

В ы б о р н ы й. От вам і Полтавка! Люблю за обичай!

Т е р п и л и х а. Вислухайте мене, мої ріднії! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов сей (указывает на Петра) шибеник, пройдисвіт, то і Наталка обезуміла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона і мене послухала.

В о з н ы й и В ы б о р н ы й (вместе). Вон, розбишако, із нашого села зараз... І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять.

Т е р п и л и х а. Зслизни, маро!

П е т р о. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те і богу, і людям ізвісно; но щоб я Наталку одговорьовав іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї - нехай мене бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Отворачивается й утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный).

Т е р п и л и х а (в сторону). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!

Наталка плачет, возный рассуждает.

В ы б о р н ы й. Що не говори, а мені жаль його.

М и к о л а. На чім то все се окошиться?

В о з н ы й (Петру). Ти, вашець, - теє-то як його - куда тепер помандруєш?

П е т р о. Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюда не вертатись... Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив - все твоє: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.

Н а т а л к а. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моїй жизні конець недалеко... (Склоняется на плечо Петру).

Т е р п и л и х а (подбегает и обнимает Петра). Петре!

Н а т а л к а (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теряємо!

М и к о л а (виборному). А тобі як він здається?

В и б о р н ы й. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!

В о з н ы й (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, і нашел, что великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я - возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующеє... (К Терпилихе). Ветхая деньми! благословиши лі на благоє діло?

Т е р п и л и х а. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.

В о з н ы й. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит). Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (К зрителям). Поєліку же я - возний, то по привілегії, Статутом мні наданой, заповідаю всім: "Где два б'ються - третій не мішайсь!" і твердо пам'ятовать, що насильно милим не будеш.

П е т р о и Н а т а л к а (когда возный говорит к зрителям, обнимают мать, а по окончании говорят). Мати наша рідная, благослови нас!

Т е р п и л и х а. Бог з'єднаєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію...

М и к о л а. От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.

В ы б о р н ы й. Наталка - по всьому полтавка, Петро - полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії.

П е т р о. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для других і заслужить прозвшце добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.

Н а т а л к а. Коли кого любиш, того нічого не забудеш.

№19

Ой я дівчина Полтавка,

А зовуть мене Наталка:

Дівка проста, не красива,

З добрим серцем, не спесива.

Коло мене хлопці в'ються

І за мене часто б'ються,

Но я люблю Петра дуже,

А до других мні байдуже.

Мої подруги пустують

І зо всякими жартують,

А я без Петра скучаю

І веселості не знаю.

Я з Петром моїм щаслива,

І весела, і жартлива,

Я Петра люблю душею,

Він один владієть нею.

Х о р

Начинаймо веселиться,

Час нам сльози осушити;

Доки лиха нам страшиться, | (2)

Не до смерті ж в горі жити. |

Нехай злії одні плачуть,

Бо недобре замишляють;

А полтавці добрі скачуть, | (2)

Не на зло другим гуляють.|

Коли хочеш буть щасливим,

То на бога полагайся;

Перенось все терпеливо | (2)

І на бідних оглядайся. |

0

7

Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну

Іван Котляревський

Гей, Орфею, небораче!

Де ти змандровав від нас?

Як би тільки ти, козаче,

Мні під сей згодився час!

Кажуть про тебе іздавна,

Що у тебе кобза гарна,

Кобза дивная така,

Що лиш забряжчиш руками,

То і гори з байраками

Стануть бити гопака.

Глянь, Орфею, глянь із неба,

Дай кобзури мні своєй,

Мні іграти пісню треба,

Пісню гарную на ней.

Треба голос подимати,

З Новим годом поздравляти

Пана любого того,

Що і паном буть уміє,

І як батько не жаліє

Живота для нас свого.

Олексію, любий пане!

Я про тебе річ начав,

Та боюсь, як слів не стане,

Щоб ти мні не накричав,

Бо я наперед признаюсь,

Що я з музами не знаюсь,

Тільки трохи чув про їх.

Та і музи лоб нагріють,

Поки проспівать успіють

Половину діл твоїх.

Я про те мовчати буду,

Що стьонжками скручен ти.

Що на тобі, мов на чуду,

Де не глянеш, все хрести;

Що нельзя зглянуть очами

На жупан твій за звіздами,

Як на сонце серед дня;

Що од стьонжок шия гнеться,

Що іззаду ключ човпеться,

Все, мабуть, се не бридня!

Не Чернігов, не Полтава

Сеє все тобі дала:

Знать, давно про тебе слава

В Пітенбурзі загула;

Знать, ти добре там труждався,

Не за пічкою валявся,

Що попав к царю під лад.

Знав і цар, з ким подружити,

На кого ярмо зложити,

Аж тепер і сам він рад.

Рад він, що ярмо ти тягнеш

Не гнучись, як добрий віл,

День і ніч від поту м'якнеш,

Робиш добре, скільки сил.

Рад сказати правду-матку,

Що крутенькую загадку

Нашим ти задав панам;

Бо щоб мали чисті душі,

Щоб держали строго уші,

Ти собой їх учиш сам.

І довіку не забуду,

Як я раз к тобі прийшов...

Ах, мій боже! скільки люду

Всякого я тут знайшов!

Повні сіни, повна хата

Нашого набиті брата,

Аж нельзя пропхнуться мні,

А попів, купців та панства

І жидів, цього плюгавства,

Мов на ярмарку в Ромні.

Всі ж не з балами стояли,

Всі були по ділу тут,

Папіри в руках держали,

Хто багацько, хто лоскут;

Хто чолом бив на сусіда,

Хто на пана-людоїда,

А попросту — на суддю,

Що за цукор та за гроші

Ізробив суд нехороший,

Цілу розорив сім'ю.

І таких було доволі,

Що прохали на панів,

Що пани зо злої волі

Не дають орати нив;

Що козацькими землями,

Сінокосами, полями

Вередують, мов своїм.

Суд у правду не вникає,

За панами потакає,

Щоб було йому і їм.

Не прогнівайсь, Олексію,

На нескладну річ мою,

Що я говорити смію

Про писарню ще твою.

Раз мні буть там довелося...

Але ж скільки там човплося

За столами писарів!

Там папірок тучі, тучі!

Писарів же кучі, кучі!

Мов в петрівку косарів.

Пишуть, пишуть та й несуться;

Щоб ти погледів, чи так.

Треба ж тут тобі надуться,

Треба знать підправить як,

Треба всякую папіру

Привести якраз до шніру,

Підвести все під закон!

Ніколи борщу хльобнути,

Ніколи ж і всмак заснути,—

Ти забув про хліб, про сон.

А про жінку та про діти

Думати тобі коли?

Щоб обуті і одіті

І не голодні були;

Ні, про се ти не згадаєш:

Жінку ти другую маєш,

Дочки, син тобой забут.

Жінка у тебе — Полтава.

Син — Чернігов, честь же, слава

Дочки — от ввесь рід твій тут.

Мов тобі чернець від миру,

Одцуравсь ти од двора:

Знай, в Полтаві мнеш папіру,

А додому не пора.

Що ж тобі із той Полтави,

Ти і так добився слави,

Та якой же — гай, гай, гай!

Опочинь же, пане, трохи,

Ти уже притупав ноги,

Тупає другий нехай.

Панство здай своє другому

І здоров'я не теряй,

Попильнуй під старість дому,

Бо у тебе вдома рай.

Там всі, як на батька діти,

Будуть на тебе глядіти,

Та й ще чи не лучш мабуть:

Тут, по правді, як сказати,

Всі тобі, як богу, раді,

Всі тебе, як бога, ждуть.

Та біда моя, як бачу,

Сей не по тобі совіт,

Ти таку свою удачу

І на той потягнеш світ.

Поки виб'єшся із сили,

Поки прийдеш до могили,

Будеш хлопцем для других.

Уродивсь ти на прояву,

Улюбився так у славу,

Яку дівчину жених.

Ну, коли ж ти такий, пане,

Що для слави лиш живеш,

То к тобі смерть не пристане,

Ти ніколи не умреш!

Хоч попи не забурмочуть,

Хоть блеяти не захочуть

Вічну пам'ять по тобі,

То прохати їх не треба,

Бо і так під саме небо

Пам'ять ти зробив собі.

Сеє не умре ніколи,

Що ти робиш всім добро,

Та і робиш з доброй волі,

Не за гроші і сребро.

Скільки удовам ти бідним,

Скільки сиротам посліднім,

Скільки, скільки сліз утер!

Скільки взяв людей ти з грязі,

І, як кажуть, аж у князі,

Аж у князі їх упер.

Не умре, хоть побожиться,

Слава не умре твоя;

Слава з тілом не ложиться

У могилу нічия.

Хоч же смерть к тобі прискаче,

Слави в землю не впиндряче:

Загуде вона, як гром.

Тут і правда возьме силу,

Прийде на твою могилу

І напише так пером:

«Диво тут попи зробили,

Диво дивнеє із див.

В землю мертвеця зарили,

А мертвець той і ожив.

Бачся, добре заривали,

Бачся, грімко всі співали

Пам'ять вічную над ним;

Оглянулись небораки,

Аж князь Олексій Куракін

Все жив по ділам своїм».

Поки ж сіє диво буде,

Поживи хоть стільки ти,

Скільки жив, як кажуть люди,

В світі Мафтусал святий.

Будь здоров і з Новим годом,

І над нашим ще народом

Ще хоть трохи попануй!

Трохи!.. Ой, коли б багацько!

Бо ти наш і пан і батько,

І на більше не здивуй!

0

8

До Я. I. Лобанова-Ростовського (1)

12 серпня 1812 р., м. Горошин.

Сиятельнейший князь, милостивый государь!

По препорученности Вашего сиятельства, 10 числа сего месяца начал я прием казаков к сформированию 5-го казачьего полка; но по медленному сначала доставлению казаков не так успешно делается, как бы хотелось. Впрочем люди, принятые мною, хороши, стариков нет и очень молодых мало, большею частью поступают в казаки с удовольствием, охотностию и без малейшего уныния; все с пиками, но много сабель есть из кос переделанных. Есть с ружьями и пистолетами, но сие оружие в посредственной исправности; лошади небольшие, но к службе годные; одеяние все новое, но надобно будет привесть в единообразие; в одних шапках не соблюдена мера, ибо одне довольно высокие, а у других низки, но все одинакового вида. Все силы употреблю, чтобы оправдать доверенность Вашего сиятельства и заслужить продолжение Ваших ко мне милостей. Твердо уповаю на уверение Вашего сиятельства, что я только употреблен Вами для сформирования полка, а не для служения в оном. Я и по бедности моей и по старости матери моей, которую поддерживать есть мой долг, никакой службы несть вне Полтавы не могу. Если должность моя надзирателя (при школе приказа общественного призрения) заслуживает пред Вашим сиятельством какое одобрение, то оставление меня при оной будет знаком Ваших ко мне милостей; моя награда есть та, что я служу под начальством Вашего сиятельства и всегда в глазах Ваших. Не оставьте, Ваше сиятельство, моего положения без внимания. С глубочайшим высокопочитанием и душевною приверженностию к особе Вашего сиятельства честь имею быть, сиятельнейший князь милостивый государь, Вашего сиятельства нижайшим слугой Иван Котляревский.

Августа 12-го дня 1812 г.

М. Горошин.


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1900, кн. 9, стор. 93—94.

З деякими відмінами в тексті лист опубліковано вдруге в журн. «Киевская старина», 1905, кн. 6, стор. 315—316.

Автограф не зберігся.

Подається за першодруком.

Лобанов - Ростовський Яків Іванович (1760— 1831) — генерал-губернатор Малоросії (Полтавської і Чернігівської губерній) з 1808 по 1816 р.

У червні 1812 р. на Україні організовуються ополчення на боротьбу з військами Наполеона. 25 червня 1812 р. Я. І. Лобанов-Ростовський розпочав формування козачих полків у Чернігівській і Полтавській губерніях. У Полтавській губернії для формування полків було визначено такі пункти: в Полтаві, Горошині. Яготині, Срібному, Веприку. Формування 5-го козачого кінного полку в Горошині Хорольського повіту (тепер село Горошино Оболонського району) генерал-губернатор доручив І. П. Котляревському.

На початку серпня 1812 р. Котляревський приступив до організації козачого полку у Горошині, про що і йдеться у цьому, а також у двох наступних його листах-рапортах до Я. І. Лобанова-Ростовського.

Формуючи 5-й полк, Котляревський прагнув до того, щоб його ополченці були дисциплінованими, не чинили утисків населенню Горошина. У «Квитанции», виданій Котляревському місцевими властями 1 вересня 1812 р., говорилося: «Дана сия господину капитану и кавалеру Ивану Петровичу Котляревскому в том, что со времени формирования им казачьего конного 5-го полка, т. е. 12 августа по настоящее число, от него, господина Котляревского, и от подчиненных его, обид и притеснений сдешним горошинским обывателям не делано. Равно и ничего безденежно не брато» («Наукові записки Полтавського літературно-меморіального музею I. П. Котляревського», вип. 1, Полтава, 1958, стор 79).

0

9

До Я. I. Лобансва-Ростовського[2]

20 серпня 1812 р., м. Горошин.

Его сиятельству господину малороссийскому генерал-губернатору и кавалеру

Формирующего 5-й конный козачий полк рапорт

О успехе формирования 5 козачьего полка честь имею Вашему сиятельству донести, что по сие число принято мною козаков с лошадьми 760 человек. Неуспешность сия происходит не оттого, что я здесь нахожусь и делаю прием, но от нескорого доставления людей земским правительством: вчерашнего числа, вместо 14-го, мною назначенного, Миргородский повет успел прибыть к Горошину, а Кременчугский, хотя и на назначенное пришел число, т. е. 18-ое, однако с такими неисправностями и недостатками,что перебор и пересмотр всех вещей порознь делает великие затруднения; земский повета Кременчугского комиссар не обратил никакого внимания — не говоря на вооружение козаков, но на одежду и лошадиную збрую; многие явились без положенных рубах, сапогов, серых шаровар, в старых изношенных кафтанах, без платков для шеи, седла без потников, арчаки ломанные, отчего много (пропущено слово.-Ред.) лошадей, даже узды с пеньковыми поводами; козаков большая часть без лядунок, без сабель. Все таковые недостатки и неисправности хотя будут исправлены, но сие требует времени.

Не имея у себя ни одного утвержденного от Вашего сиятельства офицера и унтер-офицера, чрезвычайно затрудняюсь, что не имею кому поручить в команду эскадроны, почему и не приступаю к их формированию до определения и прибытия офицеров. В рассуждении же скопления народа и совершенного недостатка подножного корму для лошадей, нашел я нужным принятых козаков и к присяге на верность мною приведенных волостями отправить по ближайшим деревням; но не имея кому и волости поручить в команду, решился от хорольского земского суда заседателя Щочки потребовать к себе всех в ближайших местах живущих отставных из военной службы, по прибытии коих, в числе семи человек, употребил их на временную услугу и, поруча в команды им козаков, отправил по ближайшим деревням, в четыре волости. Осмеливаюсь Вашему сиятельству повторить донесение мое, что, за неимением офицеров, не могу приступить формировать эскадроны, хотя людей и лошадей имею таковых.

5 козачьего полка начальник Котляревский.

Августа 20 дня, Горошин.

Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1905, кн. 6, стор. 316—317.

Автограф не зберігся. Подається за першодруком.

0

10

До Я.I.Лобанова-Ростовського[3]

27 серпня 1812 р., м. Горошин.

Сиятельнейший князь, милостивый государь!

Наконец, 5 конный казачий полк сформирован, одних только офицеров и унтер-офицеров недостает. Люди в полку очень хороши, лошади лучше посредственных, о амуниции хлопочу с отдатчиками, чтобы была в исправности, равно уравниваю шапки, полукафтаны и пики, коих одно древко без железа будет в 4 аршина; недоимки в людях и лошадях скоро не будет никакой. Не взыщите, Ваше сиятельство, за дерзость мою о представлении для разрешения о котлах. Я думаю, не одному мне покажется сия статья затруднительною; но (В першодруку, мабуть, помилково: «то».— Ред.) казакам артели иметь необходимо, а посему и артельные деньги нужны и без котлов обойтись невозможно. Обращаюсь с покорнейшею просьбою к Вашему сиятельству о присылке в 5 казачий полк командира и об отпуске меня к моей должности. Сверх того, что я не имею никакого приготовления ни на службе, ни к походу, воспитанники остаются до сего времени без зимнего платья. По множеству забот Вашему сиятельству невозможно вспомнить об них; Полтавский приказ очень беспечен; у Григория Алексеевича также теперь множество занятий, а помощники мои исполнители только, и так бедные дети, до сего пользовавшиеся отеческими Вашими попечениями, теперь оставленные без должного призрения потерпеть могут. Сжальтесь над сими сиротами, Ваше сиятельство, и удостойте их [и] меня взаимного Вашего внимания и благоволения. С глубоким высокопочитанием и душевною преданностию к особе Вашего сиятельства имею честь быть, милостивый государь, Вашего сиятельства нижайшим слугою.

Августа 27-го дня 1812 г. Иван Котляревский.

Горошин.

Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1900, кн. 9, стор. 94—95.

З деякими відмінами в тексті лист опубліковано вдруге в журн. «Киевская старина», 1905, кн. 6, стор. 317—318.

Автограф не зберігся.

Подається за першодруком.

Обращаюсь с покорнейшею просьбою к Вашему сиятельству... об отпуске меня к моей должности і далі.— Уже в першому листі з Горошина до Я. I. Лобанова-Ростовського від 12 серпня 1812 р. Котляревський, приступаючи до формування 5-го козачого полку, звертався до генерал-губернатора з проханням залишити його на посаді наглядача будинку виховання дітей бідних дворян.

Коли 5-й козачий полк був сформований, Котляревський знову просить Я. І. Лобанова-Ростовського дозволити повернутися до посади наглядача. Письменника непокоїть становище його вихованців, «оставленных теперь без должного призрения».

Перебуваючи на цій посаді, Котляревський виявив себе чуйним і вимогливим педагогом, постійно дбав про виховання у своїх учнів почуття гуманізму, любові до батьківщини, національної культури. Про зразкове утримання закладу і високий рівень виховання в ньому свідчить лист полтавського губернатора Тутолміна від 21 жовтня 1816 р. на ім'я головнокомандуючого в Петербурзі. В цьому листі зокрема говориться: «Надзирателя дома воспитания бедных Котляревского служба в настоящей должности с 3 июня 1810 года продолжаемая совершенно отлично. Его усердными трудами и благоразумием доведено то заведение во всех отношениях до возможнейшей степени улучшения, блюдя самыми действенными мерами интерес казны как при всякой издержке, так и сбережением вещей, он столько же заботлив в содержании питомцев пищею и одеянием и в самом их образовании; словом, его, Котляревского по заведению сему к пользе детей занятия соответствуют трудам истинно попечительного и расчетливого отца семейства, чем обратил во всем здешнем крае внимание к оному заведению, доказываемое искательством многих отцов помещения детей их на пансионерские вакансии сверх штатного числа определением для бедных. Я по мнению своему нахожу его, г. Котляревского достойным знака отличия орденом Св. Анны 2-го класса с алмазами» («Наукові записки Полтавського літературно-меморіального музею I. П. Котляревського», вип. 1, Полтава, 1958, стор. 40). Плідна діяльність Котляревського як наглядача будинку Виховання дітей бідних дворян виразно схарактеризована і декабристом М. М. Новиковим (1777—1822), який у 1816—1822 рр. був управителем канцелярії генерал-губернатора в Полтаві. В листі до секретаря «Вольного общества любителей российской словесности» А. О. Нікітіна в листопаді 1818 р. він писав «При сем долгом моим считаю препроводить объявление полтавского губернского маршала, сообщенное дворянству полтавскому и соседственных губерний, об учреждении в Полтаве благородного для девиц института, которого открытие последует в 12-й день декабря сего года.

Должно признаться, что малороссийское дворянство отлично ревностию к просвещению юношества: оно много раз предпринимало учредить подобное общественное заведение для воспитания сыновей своих, но, по разным обстоятельствам, всегда встречало препятствия к достижению благонамеренной цели. Два дома воспитания бедных, учрежденные в губернских городах Малороссии, каждый по 50 воспитанников на содержание приказа общественного призрения и по 50-ти пансионеров за весьма малую цену, приносят большую пользу, доставляя чиновников военной и гражданской службе, с достаточным уже образованием, ибо они не иначе выпускаются как по окончании гимназического курса; показывающие же отличные способности в науках или склонности к художествам, отправляются первые в Харьковский университет, а о помещении других в Академию художеств ходатайствует ныне г. малороссийский военный губернатор. По возвышению на все цен сии полезные учреждения стесняются малыми способами. Из них Полтавский дом воспитания бедных отличен во всех отношениях, чему много содействует всегдашнее почти пребывание в Полтаве малороссийского военного губернатора, обращающего особенное внимание на сие заведение и примерное усердие и попечение главного его надзирателя, майора Котляревского, известного переложением Вергилиевой Энеиды на отечественный его малороссийский язык. Чиновник сей в кругу воспитанников представляет почтительного и строгого родителя; награда трудов его напечатлена всегда на лице его, удовольствие внутреннее и одобрение совести видны во всех чертах его, и он, колико строг в управлении воспитанниками, столько ж заботлив о доставлении им удовольствия.

Таковы училища в малороссийских губерниях имеют из дворян почетных смотрителей и многие из них заслуживают отличного уважения примерным усердием своим к порученным им заведениям. Жаль только, что льстящая награда сим достойнейшим членам благородного сословия удерживает беспристрастного наблюдателя решить совершенно в пользу их безвозмездного расположения.

Сообщая теперь поверхностно по всем сим предметам, я за особенное удовольствие вменю себе сделать подробные замечания и доставить почтеннейшему Обществу любителей российской словесности в полном уверении, что предмет просвещения, как главнейший в занятиях его, сделает сведения сии достопримечательными» («Киевская старина», 1905, кн. 6, стор. 241—242).

Григорий Алексеевич — особу встановити не вдалося.

0


Вы здесь » Декабристы » Персоналии участников движения декабристов » КОТЛЯРЕВСКИЙ Иван Петрович.